Ентоні Бівор: чому Україна заборонила мою книгу?

Січень 2018 року відзначився двома сенсаційними заборонами – в Росії позбавили прокатної ліцензії комедію британського режисера Армандо Іануччі “Смерть Сталіна”, а в Україні заборонили ввозити і продавати книгу “Сталінград” відомого усьому світу британського історика Ентоні Бівора. Якщо бізнесові питання російські і українські ідіоти вирішують виключно війною, то в питаннях ідеології, особливо совкової ідеології, панує зворушливе згода.  Якийсь пан чи господін підписом на папері визначає, що його народу шкідливо, а що корисно.

Чи корисно українцям сміятися з підкилимної боротьби радянських бульдогів за престол, дізнаємося найближчим часом. Чекаю “Смерть Сталіна ” в кінотеатрах Харкова. Праці британського історика Ентоні Бівора засуджені на спалення в Росії і, з деякою затримкою, в Україні. В Росії зрозуміло, там вже є єдино правильна історія, яку благословив патріарх Кирило. Кращої немає і бути не може. А що не так з історією в Україні? Історія Сталінградської битви пішла коту під хвіст через те, що 90 єврейських дітей розстріляли українські поліцаї, яких ідеологічно правильний російський перекладач назвав українськими націоналістами. Під роздачу потрапив не перекладач, а Ентоні Бівор, як позбавлений начисто українського патріотизму. Чи буде піддана анафемі його книга “Падіння Берліну 1945”, можна тільки здогадуватися. Українські колаборанти згадані через кому в переліку інших колаборантів. Можливо, потраплять у немилість Українські фронти, які часто згадуються в розповідях про воєнні операції на території Німеччини. Звичайно, Україна – миролюбна країна і нас там не було. Крапка. А росіяни були ордою мародерів і гвалтівників.

Переклад статті “Antony Beevor: why did Ukraine ban my book?” The Guardian 3 Feb 2018 

Після того, як уряд України заборонив його книгу “Сталінград”, Ентоні Бівор поділився роздумами про  бажання урядів змінювати минуле та застеріг від небезпеки цензури

Давнє іспанське прислів’я говорить: “Історія – це спільне поле, на якому сіяти може кожен”. Це поле також давно стала полем битви за увіковічнення націоналістичних міфів та політичних спроб змінити минуле. За останні десятиліття тут відбуваються обнадійливі зміни, проводиться все більше міжнародних конференцій з історії і долучаються багато зарубіжних університетських науковців. Все це допомогає зменшити тенденцію країн однозначно розглядати минуле з власної патріотичної точки зору. У той же час уряди всіх відтінків усе ще продовжують нав’язують свої версії минулого через освіту, тиск на засоби масової інформації та, якщо треба, через абсолютну цензуру і навіть законодавство.

Мотиви різні. У Франції підозрюють, що колишній президент Ніколя Саркозі ввів кримінальну відповідальність за заперечення геноциду вірмен, щоб одержати голоси великої вірменської громади. Тоді ж у 2000 році закони про відмову визнати Голокост в Німеччині та Австрії, безсумнівно, були розроблені з найкращими намірами, але висновок по справі Ірвінг проти Ліпштадт у Британії, в якій історик Девід Ірвінг подав до суду США проти академіка Дебори Ліпштадт за її заперечення Голокосту, переможно довів, що відкриті дебати, якщо необхідно, то і в суді, є набагато кращим способом привернути увагу до брехні екстремістів. Короткий термін ув’язнення Ірвінга в тюрмі в Австрії в 2006 році просто надихав його грати роль політичного мученика.

У Туреччині цензура стає дедалі жорсткішою,  і не тільки в питаннях геноциду вірмен, курдського питання, Фетулаха Гюлена і спроби державного перевороту у 2016 році. Сьогодні Росія часом подібна до Радянського Союзу в спробах зберегти минулі легенди. Юрій Дмитрієв, високоповажний дослідник ГУЛАГУ в Карелії в північно-західній Росії, був заарештований у 2016 році за звинуваченням у зйомці порнографічних фотографій його прийомної доньки і більше року триває “психіатрична експертиза”.

Більшість російських архівів, особливо військових, були закриті для іноземних істориків у 2000 році після дивовижних проблисків, якими ми користувалися з 1992 року. Друзі піддражнювали мене, звинувачуючи в закритті бурю, викликану моєю книгою “Падіння Берліну 1945”, але вона не була опублікована до 2002 року. Пройшов певний час після того, як ФСБ (нова версія КДБ) почала вивчати роботу зарубіжних дослідників. Один друг  більше ніж через рік після публікації моєї книги, встановив, що в одному з архівів кожен документ, який я цитував у книзі, був вилучений за наказом згори. Григорій Карасін, тодішній російський посол у Лондоні, а зараз заступник міністра закордонних справ, засудив мою розповідь про масові зґвалтування Червоної Армії в книзі про Берлін як “брехливу, наклепницьку і богохульну”, хоча вона ґрунтувалася здебільшого на російських архівних джерелах. А в 2014 році, коли історик Катерина Меррідале і я були в Естонії на літературному фестивалі, ми почули, що російський міністр оборони Сергій Шойгу, нарешті, зумів наполягти на прийнятті закону, за яким будь-кого,  хто зневажить дії Червоної Армії під час Другої світової війни, засудять до п’яти років тюремного ув’язнення. Шість років тому, під час своєї першої спроби ввести цей закон Шойгу сказав, що такий злочин є еквівалентом заперечення Голокосту, що було цікавим порівнянням. Наступного року в частині Росії вже була заборонена книга “Берлін”,  тому що вона може принести шкоду розуму учнів та викладачів. За словами регіонального міністра освіти, книга “пропагує стереотипи, сформовані під час Третього рейху”. Мої російські видавці, які готують нові переклади моїх книг, працюють над тим, щоб знайти спосіб опублікувати їх у цілісному вигляді, не вступаючи в конфлікт із владою. Це нелегко.

Я, звичайно, не сподівався на це останнє ускладнення після раптової заборони українським урядом російськомовного видання “Сталінграда”, особливо через 20 років після першої публікації. Вона сталася в основному тому, що в одному прикладі розповідається про те, як СС змусила українських поліцаїв у серпні 1941 р. знищити 90 єврейських дітей. Комітет експертів уряду України стверджував, що ця історія була взята з радянської пропаганди. Насправді історія ґрунтується на надійних німецьких джерелах, зокрема на розповіді антинацистського офіцера, який був настільки цим вражений, що написав своїй дружині, що Німеччина не заслуговує на перемогу у війні. Існує також шокуюче свідчення про це вбивство, написане офіцером СС.

Принаймні, є один обнадійливий аспект цієї сумної історії. Я отримав приголомшливу підтримку від українських правозахисних груп, Human Rights Watch в США, міністра закордонних справ Канади та Міністерства закордонних справ Великобританії. (Це спонукало мою доньку до зауваження: “А як щодо людей, які мають реальні проблеми з правами людини?” Вона мала рацію.) Колеги-історики природно вважали смішним рішення заборонити книгу. Філіп Сендс, президент англійського PEN-клубу (міжнародна правозахисна неурядова організація, яка об’єднує професійних поетів, письменників, журналістів; PEN – аббревіатура  від poet – поет, essayist – есеїст, novelist – романіст), негайно висловив готовність змінити таке рішення і прийняти запрошення на Київський книжковий ярмарок з книгою “Східно-західна дорога”, щоб він міг вплинути на цю справу. Український комітет експертів забив гол у власні ворота, коли країна хоче бути більш демократичною та західною, ніж Росія Володимира Путіна на північ від неї, і, зокрема в значній мірі повинна дякувати представництву посольства Великої Британії. Більше того, не існує жодних доказів того, що історія прийшла з радянських джерел.

Вони, між іншим, мали ще одну претензію , російський перекладач мого видавця замінив “українських поліцаїв” на “українських націоналістів”, що неминуче пов’язувало всіх українських націоналістів з репутацією помічників Ескадронів смерті СС Мій російський видавець вважає, що вправі замінити ці слова на тій підставі, що працівники поліції діяли за підтримки ОУН, Організації Українських Націоналістів. Це може здатися звичайними розбіжностями в термінології,  але це серйозне нагадування про те, наскільки сильною є похмура спадщина війни через три четверті століття.

 

Ентоні Бівор: чому Україна заборонила мою книгу?

https://www.penguinrandomhouse.com/authors/1820/antony-beevor

Ентоні Бівор, автор відзначеної нагородами книги “Сталінград” повернувся з “Падіння Берліна 1945”, блискучим описом падіння Третього Рейху. Страшна історія про пиху, дурість, фанатизм і помсту. “Падіння Берліна 1945” дає безпрецендентний і яскравий погляд на життя Берліна під час Другої світової війни. Тут Ентоні Бівор обговорює з видавництвом Penguin уроки минулого, труднощі дослідження і нацистську пропагандистську машину.

“Сталінград” став  найпопулярнішим британським бестселером у твердій і м’якій обкладинці та завоював низку нагород, включаючи премію Самуеля Джонсона “Не фантастика”. Ви коли-небудь передбачали, що будете мати такий величезний успіх?

Ніхто не очікував, що “Сталінград” так високо злетить. Звичайно, я такого не передбачав, і всі ці події приголомшили мене більше, ніж щось інше.

Чи були у вас проблеми з доступом до російських архівів після публікації “Сталінграда”?

Я ще працював з російськими архівами над “Падінням Берліна 1945” перед виходом російського видання “Сталінград”. Це, безсумнівно, допомогло, але недовіра до іноземних істориків та обмеження доступу знову стали проблемою з кінця 2000 року, коли, на щастя, я тільки-но закінчив свої архівні дослідження. Я чув, що знову стало складно для колег отримати доступ до певних документів, бо Росія більше не є монолітним Радянським Союзом, і тому що посадові особи в певній області забороняють або ставляться вороже, хоча це не означає, що так повсюди. Я отримав подяки від широкого кола людей, в тому числі від тодішнього російського посла у Лондоні, листи про підтримку від Комітету ветеранів війни у ​​Волгограді – колишньому Сталінграді. Однак я боюся, що документи з колишніх радянських архівів у “Падінні Берліна 1945” будуть досить складними для багатьох ветеранів Червоної армії.

У “Падінні Берліна 1945” ви показуєте значні руйнування після нальотів на Берлін союзних бомбардувальників. Як це співвідноситься з тим, що Лондон страждав від нальотів авіації?

За грубими оцінками під час повітряних нальотів берлінців було вбито удвічі більше, ніж лондонців. Але берлінцям довелося також боротися з думкою, що Німеччина не тільки програла війну, але до них прийшла Червона Армія, яка жадала помсти.

Чи дійсно берлінці по-іншому справлялися з масовою смертю та відчаєм?

Існувала вражаюча схожість чорного гумору берлінців та лондонців. З іншого боку, німці під час повітряного нальоту демонстрували цікаву форму іпохондрії, яка відповідала різним теоріями виживання, це був спосіб видиху в момент після вибуху бомби, або обв’язування голови рушником. В обох випадках, однак, виживання залежало від проживання години за годиною, і по можливості, якомога менше думати. Кожна людина потерпає від підйомів і спадів і дослухається до диких чуток, і це було однаково вірно як у Берліні, так і в Лондоні.

Наскільки важливою і успішною була німецька пропагандистська машина, яка підтримувала високу мораль у Німеччині – особливо в той момент, коли об’єктивний погляд говорив про неминучу поразку Німеччини?

Геббельс з моменту поразки в Сталінграді в лютому 1943 р. безсоромно маніпулював альтернативами. Пообіцявши неминучу перемогу раніше, він тепер обіцяв неминучу і страшну помсту супротивників, якщо їх не перемогти. Німецький народ опинився в пастці, повівся на брехню фашистів і взяв участь у страшній війні на Східному фронті. Але багато цивільних осіб все ще не мали жодного уявлення про те, наскільки війна  була жахливою, в основному тому, що солдати, які приїздили у відпустки, не хотіли або вважали неможливим розповідати про те, що вони бачили. Ось чому жорстокість помсти Червоної Армії стала для багатьох таким потрясінням.

Чи ви можете пояснити, чому у Берліні було багато іноземних робітників, аж до кінця 1945 року? Як до них ставилися?

На початку 1945 року в Берліні та навколо нього було близько 300 тисяч іноземних робітників. Деякі з них були добровольцями, які приїхали працювати в Німеччину за більшою заробітною платою та в надії прогодувати свої сім’ї в окупованих країнах. Інші були підневільними робітниками, схопленими і перевезеними залізницею. До багатьох з них ставилися досить добре, вони жили без охорони у казармах, звідки вони могли виходити і повертатися. Але потім з’явилися остарбайтери з Радянського Союзу, а також поляки, до яких ставилися дещо краще, ніж до в’язнів концентраційних таборів.

Як ви думаєте, чи змінився б хід  Другої світової війни, якби липневий план 1944 року був успішним (якби вдався замах на Гітлера)?

“Що – якби”, як відомо, подібні питання важкі. Пригадаємо, що до 1944 року англійці були проти ідеї вбивства Гітлера, бо було зрозуміло, що його напрямок стратегії німецької війни став катастрофічним. З іншого боку, смерть Гітлера призвела б до сильної конкуренції між Гіммлером, Герингом, Геббельсом і Борманом, кожен з яких ненавидів іншого, і це могло виявитися набагато більшою проблемою і прискорило б закінчення війни. Але головною проблемою було те, що Червона Армія на східному кордоні Рейху була значно більшою об’єднуючою силою, ніж колись нацистська пропаганда.

“Сталінград” і “Падіння Берліна 1945” – епічні за масштабами і наповнені деталями; як багато часу і документів знадобилося для їх написання?

На обидві книги пішло близько трьох з половиною років на дослідження і написання. Однак у випадку з “Берліном”,  я виявив, що це була значно більша історія, ніж я собі уявляв, з більшою кількістю архівів у багатьох країнах, щоб дослідити їх знадобився набагато більший об’єм роботи. Мені вдалося закінчити її у той самий час, що і “Сталінград”, тому що на той час я вже зібрав матеріали у німецьких та російських архівах. Я також дуже виграв від контактів з живими очевидцями та істориками, які здійснив при дослідженні Сталінграда. Мені також дуже допомогла робота з BBC Timewatch, коли вони знімали мої дослідження. Їхні контакти, всі  попередні фільми про нацистів і Східний фронт, мали неабияку цінність.

Чи вплинули на вас якісь романісти, зокрема, розповіді будь-якого конкретного історика?

Я маю великий борг перед Джоном Кіганом, який викладав мені військову історію в Сандхерсті і надихнув мене своєю першопрохідною книгою “Обличчя битви”. Інші історики, якими я захоплююсь, це, звичайно, покійний Джон Еріксон, велика людина великої щедрості, і Хей Страчан, видатний фахівець з Першої світової війни. У нас вражаюче мало великих романів про війну, але я безумовно рекомендую книгу Василя Гроссмана “Життя і доля”, в основу якої покладені події під Сталінградом під час битви.

2 оценки, среднее: 5,00 из 52 оценки, среднее: 5,00 из 52 оценки, среднее: 5,00 из 52 оценки, среднее: 5,00 из 52 оценки, среднее: 5,00 из 5 (2 оценок, среднее: 5,00 из 5) Для того чтобы оценить запись, вы должны быть зарегистрированным пользователем сайта.
Загрузка...

11 комментариев читателей статьи "Ентоні Бівор: чому Україна заборонила мою книгу?"


  1. Sofi
    05.02.2018
    в 19:15

    Потому что Украина не любит правду о себе. Собственно, как и каждый обычный человек. Гораздо приятнее (и безопаснее для психики) жить в плену иллюзий, в мире, где ты чего-то стоишь и любим. Далеко не все любят чистое, некривое зеркало.

    2

    • Петрович
      05.02.2018
      в 19:39

      Це не Україна не любить правду, а українські урядовці хочуть, щоб Україна не знала правду. Як далеко від нас Друга світова війна! Що спільного? Звірства і військові злочини обох воюючих сторін, по обидва боки полководці, які за свої помилки розплачуються життям рядових солдатів, а за подвиги солдатів обвішують нагородами свої мундири. Розкриваються архіви, збираються по дрібці спогади учасників і очевидців і історія виносить вирок. Неминуче буде проговорена у всіх деталях страшна правда про війну на Донбасі. Знайдеться і для її історії неупереджений і безкомпромісний історик, якому не закриють рота ні гроші, ні цензура.

      2

      • Sofi
        05.02.2018
        в 20:57

        А я бы написала откуда взялись все эти урядовцi, у меня есть кое-какие мысли в исторической развёртке. Но нет возможностей писать такие объемные тексты, как у Вас с Олегом. Формат же комментариев не даёт такой возможности. Вот если были бы более мелкие форматы…

        2

        • Петрович
          05.02.2018
          в 21:54

          То Ви вигадуєте собі обмеження. Спробуйте викласти свої думки і побачите, що справа не в розмірі, а в наявності думок і в тому, як мало від них залишається, коли вони вже записані.

          1

          • Sofi
            05.02.2018
            в 22:02

            Мне действительно здесь тесно. Я постоянно стараюсь ужаться, что мне не свойственно.Зато учусь выражать концентрат мысли. Краткость – сестра таланта.
            pardon

            1

  2. Nig
    07.02.2018
    в 00:32

    “українські поліцаї” – питання філософське… Варто знати точне місце і час розстрілу. Після 30 червня 1941р. ОУН пішла в підпілля, а за 2-3 місяці і поліцаїв поміняли на етнічних поляків (Галичина і Волинь). Їх “чистки” і стали причиною виникнення УПА, через рік. Історія – це не тільки те, що написано в книжках…

    1

    • Петрович
      07.02.2018
      в 00:54

      В моєму рідному селі поліцаї були аж до його звільнення. Так що український поліцай, як і французький чи польський поліцай – це не філософське поняття, а різновид матеріалізованого етнічного конформізму.
      В яку дику тварюку війна перетворює людину, з посиланням на документи і свідчення описано в книзі “Падіння Берліну 1945”. Її російськомовний переклад є на сайті “Военная литература” (militera.lib.ru) Там же є і “Сталинград”. Варто спробувати читати, щоб мати власну думку, наскільки автор історик і науковець, а не політик і патріот.
      В електронному варіанті книги спірний фрагмент виглядить так:
      Так, 20 августа капеллан 295-й пехотной дивизии сообщил начальнику штаба подполковнику Гельмуту Гросскурту, что в местечке Белая Церковь содержатся в ужасных условиях девяносто еврейских детей в возрасте от одного года до семи лет, которых должны были расстрелять вслед за родителями. Сын пастора и убежденный противник нацистов, Гросскурт был как раз тем офицером абвера, который весной 1941 года тайно передал Ульриху фон Хасселю содержание незаконных приказов, изданных в дополнение к плану “Барбаросса”. Гросскурт немедленно вызвал к себе командира местной зондеркоманды и приказал отменить казнь. Затем он связался со штабом 6-й армии, хотя командир спецподразделения, штандартенфюрер Блобель предупредил его, что доложит рейхсфюреру СС Гиммлеру о вмешательстве в дела его ведомства. Фельдмаршал фон Рейхенау поддержал Блобеля, и девяносто малышей были расстреляны на следующий вечер. Акцию совершили украинские полицаи, так как начальство решило “поберечь чувства” немецких солдат.

      1

  3. Ami
    07.02.2018
    в 14:20

    Прочитал половину “Сталинграда” – всего пару упоминаний об украинцах

    Первое – украинские националисты обучались в спецподразделении абвера “Бранденбург” и принимали активное участие в диверсиях против Красной Армии. Ну это правда

    Второе – украинские националисты расстреливали евреев в Киеве. А вот тут возникают вопросы

    Понятно что Бивор имел в виду сотрудников вспомогательной полиции, которые действительно принимали участие в подобных акциях. Вот только с чего он решил что это были националисты?

    Ведь он не упоминает ни конкретных имен, ни фамилий, ни должностей

    Ну и стоит вспомнить, что в числе расстрелянных были как раз таки члены ОУН – то есть те самые националисты

    1

    • Петрович
      07.02.2018
      в 17:03

      В електронному варіанті книги українські націоналісти згадуються двічі. Перед війною Німеччина була Європою, від якої чекали звільнення від Сталіна і Москви.

      Подрывная деятельность в советском тылу началась еще с конца апреля, когда туда стали забрасывать небольшие группы русских белоэмигрантов и украинских националистов, снабженных радиопередатчиками. Известно, что уже 29 апреля Берии доложили о том, что при переходе границы были захвачены три группы шпионов с передатчиками. Тех, кого удалось взять в плен, передали в НКГБ для дальнейшего расследования.

      У розстрілах в Києві були задіяні українські поліцаї. Хто скаже, що цього не могло бути, якщо це було, були суди й вироки, про це писалося в радянській історичній літератури. Та й в ОРДЛО знайшлися бажаючі стріляти і розстрілювати.
      “Избиение младенцев” в Белой Церкви очень скоро померкло перед фактами значительно больших зверств, совершенных немцами. Вскоре после захвата Киева в последующие дни сентября солдаты из зондеркоманды-4а и два батальона полиции расстреляли на окраине города во рвах Бабьего Яра 33 771 еврея. Эта “перекрестная акция” вновь была проведена в зоне ответственности 6-й армии. Рейхенау и главные офицеры его штаба, прибывшие в Киев на совещание, запланированное комендантом города [73] на 27 сентября 1941 года, конечно, знали об участи этих людей.

      Тут вдруге згадуються українські націоналисти:
      Охрану в лагере у Карповки несли украинцы, одетые в немецкую форму{5}.
      Многие охранники были “бульбовичами” — членами националистической организации, названной так в честь Тараса Бульбы. Они особенно жестоко обращались со своими жертвами. Но не все “бульбовичи” были бездушными палачами.

      Цих фрагментів явно недостатньо, щоб забороняти в Україні серйозні дослідження історії Другої світової війни цього автора.

      1

      • Nig
        09.02.2018
        в 00:04

        наскільки я знаю, Бульба -Боровець ніякого відношення до ОУН не мав. Та й своїх партизанів вони почали створювати на Волині вже у 42 році.

        2

        • Петрович
          09.02.2018
          в 01:45

          Бівор пише про німецькі табори під Сталінградом наприкінці 1942 – на початку 1943. Він проа національні відмінності колаборантів те, що прочитав у радянських архівах. Масштаби колабораціонізму в СРСР були неможливими для Європи. Мені потрапляло на очі дослідження кількості колаборантів по різних регіонах СРСР. На військову службу до німців тільки з Московської області пішло приблизно стільки, скільки зі всієї України. Хіба не вражають цифри Бівора?
          К началу осени 1942 года разведка Красной Армии убедилась в том, что перебежчики и добровольные пособники оккупантов играют в вермахте не последнюю роль. Некоторые из них действительно были добровольцами, но большинство пошло на службу к врагу после захвата в плен. Немцам крайне не хватало рабочих рук, и они вынуждены были использовать военнопленных сначала как чернорабочих, а потом и как солдат. Начальник штаба 11-й армии полковник Гросскурт в письме к генералу Беку заметил: “Беспокоит то, что мы вынуждены пополнять наши фронтовые части русскими военнопленными и доверять им оружие. Создается нелепая ситуация, когда чудовище, против которого идет борьба, живет внутри нас”. Во вспомогательных частях 6-й армии Паулюса насчитывалось около 50 тысяч бывших русских военнопленных, то есть примерно четверть от общей численности. В 71-й и 76-й пехотных дивизиях состояло по 8 тысяч русских перебежчиков — почти половина личного состава. Точных данных о числе русских в других частях 6-й армии нет, но некоторые исследователи называют цифру в 70 тысяч человек.

          0

Добавить комментарий