Якщо й досі я не мертвий, в цьому тільки їх вина
«Відсутність ефективного механізму справедливого розподілу суспільного блага призводить до його виснаження і навіть зникнення»
(Елінор Остром)
В моєму дитинстві лікар був найшанованішою людиною в селі. Коли в мене почав хитатися перший молочний зуб, мама перейнялася важливістю моменту і відвела мене в амбулаторію до лікарки з дивним іменем Зоя Володимирівна. Амбулаторія була через дорогу навпроти нашої хати. Лікарка була неземним прекрасним створінням. В її білому кабінеті пахло, як в раю – безсмертям. Потім цей райський запах впізнавала у всіх лікарнях. Вона запитала моє ім’я і воно їй сподобалося. Не встигла я відкрити рота, як в моїй долоньці опинився зуб:
— Знаєш, що треба зробити, щоб новий зуб виріс міцним?
— Ні.
— Коли прийдеш додому, закинь цей зуб на хату. Знаєш, що треба казати?
— Ні.
— Мишо, мишо, візьми мій зуб костяний, а мені дай золотий. Запам’ятала?
— Так.
— Повтори.
Я слухняно повторила і зробила все так, як навчила Зоя Володимирівна. Миша справді дала мені на заміну того зуба ще кращий, з яким я не розсталася й досі. Того літа Зоя Володимирівна поїхала з нашого села. З рештою своїх молочних зубів я розібралася самостійно, не забувши кожен з них обміняти в миші.
Сільським дітям після школи належало вчитися в педагогічному, сільськогосподарському або медичному інституті. Колгосп давав направлення на навчання, щоб одержати потрібних спеціалістів хоча б на три роки. Я не хотіла бути ні лікарем, ні вчителем, ні агрономом, ні ветеринаром. Я хотіла бути всіма відразу. Тому подалася до Харкова вступати до авіаційного інституту. Після кількох зигзагів долі назавжди залишилася програмістом. Сімнадцять років трудового стажу в медицині вилікували від безоглядно шанобливого ставлення до людей в білих халатах.
Визначальним чинником еволюції радянської держави стала бюрократизація. Вона умертвляла одну за однією галузі людської діяльності, не оминула й медицину. Тема окремого дослідження, чому інтелігенція злилася з людським бидлом, перетворилася на бидло, конкурує з бидлом за життєві ресурси. Медицина втратила своє високе призначення – зцілювати. Там, де владарює бюрократія, лікар не лікує, а реєструє. Лікарні купують сучасні комп’ютери замість сучасного медичного обладнання й ліків. Канцеляризм в медицині йде в ногу з комп’ютерними технологіями. Кваліфікована медична допомога зробилася доступною лише в інтернеті. Там люди діагностують свої хвороби, призначають собі лікування і покірно вмирають від ліків і хвороб.
Поряд з моїм домом щодня шикуються в чергу авто біля паркану, за яким живе провидиця і народна цілителька. Наша медицина розписалася в своїй неспроможності, визнавши знахарів і шептунів – при медичній академії благополучно процвітає кафедра нетрадиційної медицини. Конкуруючі зграї професіоналів з цієї кафедри час від часу влаштовують гучні сварки між собою, тягають одне одного за волосся і обзиваються нетрадиційними словами.
Звичайно, ще є справжні лікарі, але частіше зустрічаються не лікарі, а медичні реєстратори з вищою освітою. Я забагато знаю про стан нашої медицини, тому по можливості уникаю зустрічей з медиками. І все ж сьогодні така зустріч відбулася. Я прийшла на прийом до дільничного терапевта о 15:30, лікар приймає з 16:00 до 18:00. Черга невелика. Прийом почався вчасно. До 17:00 я вже потрапила в кабінет. Терапевт починає писати стандартні направлення на аналізи і розповідає медсестрі, що за нормативами треба прийняти 12 пацієнтів, а їй поставили завдання 17. Дивлюся в лист запису на прийом, я дописана під номером 13 і за мною в коридорі залишився тільки високий худорлявий чоловік років під 60 зі втомленим обличчям. Подумки прикидаю, що план не буде виконаний, що за планом на спілкування з одним хворим відведено 10 хвилин. За цей час треба оглянути, розпитати, поставити діагноз, написати рецепти на ліки, виписати направлення на обстеження і все записати в Медичну карту. За підвищеним планом це ж саме повинно зайняти вже не 10, а 7 хвилин.
Кілька років тому я забрала з реєстратури свою Медичну карту, коли виявила в ній записи про мої неіснуючі відвідування лікаря з таких проблем як нежить і головний біль. Тоді я розлютилася. Зараз розумію, лікар повинен виконувати й перевиконувати план прийому. Його змушують махлювати.
Лікарка відправляє мене на ЕКГ — туди й назад з результатом. Слухняно йду, куди наказано. З рулончиком обстеження мого серця виходжу з кабінету ЕКГ, за мною туди заходить той самий високий втомлений чоловік. Я повертаюся до лікарки. Вона розклала перед собою всі мої ЕКГ – порівнює. В кабінет заходить ще одна лікарка: „Зайдіть на п’ятихвилинку у кабінет № 304”.
Мене просять зачекати під дверима – це не надовго. Сиджу, прислухаюся до гомону в кабінеті. Чути над всім голос, якому звично наказувати: „Прийшло розпорядження з Мінздраву на семи сторінках. Заспокойтеся, я не буду зачитувати все, тільки ось це – важливе для нас. Учасників АТО з хірургічними покидами направляти на обстеження”. Знову гомін, люди не розуміють, що таке „хірургічні покиди”. А що тут незрозумілого – вмілий переклад російського „повреждения”. Вас, шановні медики, просять звертати увагу на сліди поранень на тілах ваших пацієнтів і повідомляти про них далі. Хто і як їх буде обстежувати, це вже не Ваша справа. Людей, на яких війна залишила свої сліди, треба виявити і зареєструвати. Бюрократична держава готується захищатися від них.
Зацокали по коридору стрімкі каблучки. Біжить лікарка з кабінету ЕКГ, викрикує в кабінет з п’ятихвилинкою: „Швидше, в мене там інфаркт!!!” Вискакують мої лікарка з медсестрою, біжать туди, де інфаркт. Через кілька хвилин лікарка біжить назад: „В мене інфаркт, нема в кого води, щоб таблетку запити!” Знаходиться баклажка „Кришталевої” і червоний пластиковий стаканчик. Зі стаканчиком води лікарка біжить в маніпуляційний кабінет з криком: „Таблетку!!!” За нею біжать медсестра і та лікарка, яка дала воду. Очевидно, в маніпуляційному кабінеті таблетка знайшлася. Процесія зникає в кабінеті ЕКГ. Знову прибігає медсестра вже в інший кабінет, звідти вискакують ще дві жінки в білих халатах з тонометром і теж біжать туди, де інфаркт. Хвилин через п’ятнадцять на поверх проходять троє кремезних чоловіків у куртках з написом „Швидка допомога”. Перше запитання: „Ноші треба?” „Ні, він сам спуститься, сюди ж зміг прийти сам”. Хвилин через десять хворого забирають. Лікарі і медсестри розходяться в свої кабінети.
Мене запрошують увійти. Тільки сідаю біля лікарки, заходить завідуюча: „Напиши призначення хворому тієї таблетки, що ти йому дала. Її ж треба списати. Тільки не пиши, що дала половину, пиши цілу, там дозування допускає давати цілу таблетку”. Лікарка пише призначення. Медсестру озадачили заповнювати талон на цього хворого з відміткою коду 28, що госпіталізований у стаціонар лікарні № 25. Оформляють йому в Медичну карту результати огляду і вклеюють ЕКГ. Лікарі тихо радіють, що здогадалися віддати Швидкій ксерокс і зберегли оригінал. Перемовляються про цього чоловіка, який з інфарктом два тижні ходив на роботу і працював у неопалюваному цеху з таблеткою нітрогліцерину під язиком. Обурюються, що Швидка приїхала на виклик до інфарктного хворого, маючи з медикаментів тільки аспірин. Бідкаються, що віддали цьому хворому останню таблетку, і радіють, що вона була, але якщо завтра треба буде комусь надати допомогу, допомагати нічим. Лають Незалежну, яка довела медицину до такого стану.
Нарешті знову лікар звертає увагу на мене. Я поспішаю запитати: „Інфаркт хоч не обширний?” І чую: „На жаль, обширний”. Мене проймає жаль до того чоловіка, роботяги зі втомленим обличчям. Згадую, як він запитав: „Хто останній?”. А потім: „Це всі в триста п’ятий кабінет?” Перед ним були четверо. І він з обширним інфарктом і таблеткою нітрогліцерину під язиком не попросив, щоб пропустили без черги. Тихо сів на стілець і закам’янів. Не звик без черги. Троє кремезних чоловіків не понесли його на ношах, він спустився з третього поверху своїми ногами, щоб їх не обтяжувати. І чи знайдеться для нього в лікарні № 25 безкоштовно щось ще, крім аспірину.
Наш район — заводський, на заводі роблять бронетехніку. Без зарплати. Нарешті укладено договір з Міністерством оборони на виробництво танків для армії на 2016 рік — на третьому році війни спромоглися знайти для цього гроші. Сьогодні заборгованість по зарплаті на заводі де з квітня, де з літа.
* * *
Це було написано у грудні 2015 році. Зараз замість дільничних терапевтів сімейні лікарі, у кожного на столі є комп’ютер і це добре, бо лікарі більше не просять пацієнтів пожертвувати кілька аркушів паперу і кулькову ручку, щоб вести свою бюрократію і виписувати рецепти.
© Петрович, 29.11.2020
Автор публикации
Kozak Oko
30.11.2020
в 09:34
Для сценариев триллеров у нас даже сочинять ничего не надо — достаточно просто описывать суровую действительность…
Юрий
30.11.2020
в 10:14
Петрович
30.11.2020
в 10:32
Окрема пісня про те, як лікарня Невідкладної допомога почала одержувати зі США гуманітарну допомогу і як швидко від неї відмовилася. Гуманітарка включала серветки, одноразове тверде мило і пляшечки з рідким милом, паперові рушники, звісно, якісь медикаменти. А через місяць прийшла їхня перевіряюча комісія і почала звіряти історії хвороб, в яких записана кількість призначених гуманітарних медикаментів, і кількість їх у залишку. Від подальшої допомоги лікарня відмовилася — кому треба такий контроль?!. Щоправда, були відремонтовані лікарняні туалети, якими мусили скористуватися благодійники. Головний лікар з сіруватим вафельним рушником на руці особисто супроводжував американців у загиджені кабінки. Психологічна травма від цієї процедури мала такий наслідок.
Stargazer
30.11.2020
в 19:54
Коли я був маленьким хлопчиком наша дільнична лікарка кожного разу проходячи повз наш будинок, заходила до нас у квартиру і цікавилася в мами здоров’ям дітей. І я досі пам’ятаю отой знаменитий «ефект присутності», коли почуваєш полегшення знаходячись поруч з лікарем. Зараз такого не зустрінеш. Тепер медицина — це бізнес.
Петрович
30.11.2020
в 20:26
Не так давно (років десять тому) на тролейбусній зупинці лежав молодий хлопець. На вигляд брудний бомж, голова перев’язана ганчіркою, крізь яку проступила кров, схоже, ще й нетверезий. Людей багато, вечірній час пік. До хлопця ніякого інтересу. Раптом біля нього опустилася на коліна жінка років до п’ятдесяти, розв’язала ганчірку, дістала з сумки потрібне, почала промивати рану, обмацувати голову, розкрила йому очі, заглянула в зіниці… Зрозуміло кожному, це лікар, а то — людина, яка потребує її допомоги. Підійшов тролейбус, я не знаю, що було далі, але думаю, що лікар викликала Швидку допомогу.
Я працювала в медицині. Цю лікарку через пару років впізнала в одній з медустанов. Люди діляться на тих, в кого є совість, і в кого немає совісті. Лікарі так само. Доводилося стикатися і з одними, і з другими. Не скажу, кого більше. А у Вас просто не набирається кількість, щоб узагальнювати.
Юрий
30.11.2020
в 21:05
Картинка недельной давности…26 больница Харьков (рядом с неотложкой) мертвый бомж лежит прямо у здания, все спокойно проезжают, в том числе и полиция
PiligrimK
30.11.2020
в 21:33
Справа не тільки у совісних чи ні лікарях. А у дебільній бюрократичній системі, у перевантаженні лікаря. Ну, як може той же сімейний за 10-12 хвилин і оглянути, і подумати, і пояснити, і записати??? Та він сказитися готовий, як і пацієнт.
Я, наприклад, на перший прийом пацієнта виділяю 45-60 хвилин, іноді більше, часто менше, якщо все зрозуміло. Спокійно і без метушні, детально пояснюю на доступній розумінню пацієнта мові, у чому справа, і що ми з тим робимо. Оскільки бачу хворого кілька разів, можу детальніше розібратися з діагнозом, бо ніяка падла не штрикає мене рогами в спину. Звідси і хороші результати, популярність і повага (не самореклама!).
Медицина, на жаль, у всьому світі втрачає важливу компоненту, що відрізняла її від усіх інших професій, — людяність і співпереживання. А у нас здичавіло все, і медицина не виключення. Країна реально здичавіла, точнішого слова і не підберу… .
Петрович
30.11.2020
в 22:40
«Країна реально здичавіла, точнішого слова і не підберу…»
До 2014 року я, можливо, погодилася б з Вами. Ви пам’ятаєте той вечір, коли дурдомівці називали свої справжні імена, військові звання і спеціальності і говорили, що завтра йдуть записуватися добровольцями на фронт? Не всі пішли, не всіх взяли. Але ж Ви бачили. А скільки на Майдані було людяності і співпереживання! Воно нікуди не поділося, жевріє, готове спалахнути.
Я бачила, як хірург ледь не плакав, що сільській жіночці, яка купила все необхідне для операції, не вистачило грошей на кетгут, і він її втішив, що сам купить, а виявилося, що в нього теж не вистачає грошей, щоб купити і покласти цю жіночку на операційний стіл. Хай це буде не совість, а людяність і співпереживання, але все це є, можливо, навіть, у більшості лікарів. Хоча серед них є такі цинічні падлюки!!!!!