Казка про Рудого Москаля
Васька — не витвір уяви, хоча й це теж. Васька — представник своєї безпородної породи, в міру вдумливий, в міру підприємливий, в міру ліричний, хоча перше, друге і третє з властивими тільки йому особливостями. Його компліментарний портрет (теж не витвір уяви) явив би зеленаві очі з вертикальними чорними зіницями і розкішне руде хутро, в міру пухнасте, в міру золотисте. Не варто ігнорувати поперечні сірі смужки на лапках і надмірно пухнастому хвості — рудименти його спорідненості з тиграми. Звичайно, ні за розмірами, ні за вдачею тигром він не був, а був звичайним Ваською з власноруч роздрукованим на принтері сертифікатом про причетність до Всесвітньої АСоціації Котових (ВАСК) і оплаченим правом на користування Всесвітньою Мережею Міжкотового зв’язку 24 години на добу впродовж кожного з днів тижня.
Е-хе-хех… Давненько Васька не відправлявся в любі йому мандри Мережею на пошук уявних пригод. Давненько Васька не віддавався мирному дріманню на диванчику. Де та Мережа? Де той диванчик? Війна залишила руїну від мирного життя. Під час одного з обстрілів Мережа, диванчик, рятувальна шафа, безліч любих речей і сам Васька розлетілися врізнобіч. Васька приземлився на власні лапки в незнайомому місці, яке називається фронт.
Перший порух серед гуркоту, грому, гвалту і бруду — забитися в якусь шпарку і зробитися невидимим. Васька розпластався і поповз шукати порятунку, гидливо збираючи на стерильно білий живіт пил, сміття і реп’яхи. Не в сяючій золотом шубці виконувати б такі маневри! Як хотів Васька бути зараз зеленим, бурим, сірим, чорним, будь-яким, тільки не рудим.
— Ану йди сюди! — гримнув над Ваською голос. Васька завмер.
— Агов, побратими, дивіться, якого диверсанта я впіймав, — сильна рука підняла Ваську за загривок. Васька навіть не пробував опиратися.
— Ти ба, рудий Москаль заблукав, — озвався інший голос. Навколо здійнявся сміх.
— Схоже, недавно забрів сюди. Шукав порятунку від війни, а прийшов у саме пекло.
— Хіба це пекло, то ти в Маріуполі не був. Там було пекло. А тут… Таке… — розважливо заперечив інший голос.
— Рудий мабуть голодний. У нас є щось придатне котові на корм?
— Пусти його в бліндаж. Хай мишей ловить.
— Нинішні коти не знають, що таке миша. Мій домашній на мишей навіть не дивився. Я пробував навчити його їх ловити. Впіймаю, принесу, пущу перед ним, а він підійде, обнюхає, відвернеться і йде геть.
— Нам такий не треба, нам треба мишолов.
Васька вслухався з тривогою, доки не зрозумів, що ці чоловіки не заподіють йому нічого лихого. І замуркотів, чим викликав чергову хвилю інтересу до себе:
— Ти ба, який голосистий. Хай залишається, буде бліндаж від мишей охороняти. Хоч кіт не знає, що таке миші, зате миші знають, що таке кіт.
Так почалася військова служба Васьки. Служити довелося з позивним Рудий Москаль. Годували непогано, але Васька знав і кращі часи.
Закінчувалося сухе літо. Буріла трава, з дерев падало поодиноке листя, не дочекавшись справжньої осені і справжнього листопаду. Васька знав свій окоп, свій бліндаж, свою миску і своє місце в кутку на підстилці. Але все частіше котяча допитливість зривала його з місця і відправляла в мандри по околиці. Все частіше чиясь рука брала його за загривок, піднімала вгору, розвертала писком на південь і наказувала: «Туди не ходи, там москалі».
Природа Васьки наказ «Не ходи» миттєво транслювала в повеління: «Піди, рознюхай, розвідай». Часом повеління природи бувають згубними і навіть вбивчими. Але чи не буде вбивчим знання тільки свого бліндажа, своєї траншеї і бійців свого підрозділу? Одного дня рознюхування, розвідування і виходи за межі дозволеного привели його до іншого бліндажа, іншої траншеї і незнайомих бійців.
— Смотри, какой красавец приблудился к нам! — незнайома рука вхопила Ваську за загривок і відірвала від землі.
— Не боись, иди сюда, не съедим, мы уже пообедали, — відгукнувся інший.
Перед носом Васьки на землю поставили бляшанку:
— Давай, Рыжий Укроп, рубай мясо рубленное закусочное, у нас в сухпайке еще шесть банок осталось. С нами не пропадешь.
Їсти не хотілося. Васька кілька разів ввічливо ткнувся носом в банку і відійшов. Мовляв, нас і вдома непогано годують.
— Че пришел, если не голодный? Позиции фотографировать? Разведчик?
Васька зіщулився, відчувши загрозу.
— Че разорался, видишь, напугал кота. Иди сюда, Рыжий. У меня дома такой как ты Мурчик.
Ласкава рука почала вигладжувати котові спинку. Від задоволення він замуркотів.
— Ты смотри какой мурлыка. Мой такой же. Если вернусь, может уже и не узнает.
— Узнает. Я на Севере три года вкалывал, вернулся, кот меня на пороге встретил, несколько дней с рук не слазил, пока не перепел все свои песни, которые без меня сочинил.
Під спогади про далекі доми і котів Васька задрімав. Прокинувся, коли вже вечоріло. Час повертатися, вдома зараз вечеря. І Васька почимчикував через поле до свого бліндажа.
— Эй, Рыжий, вернись там мины, — заволав услід вже знайомий голос.
Васька тільки хмикнув собі в вуса. Він відчував небезпеку і обережно обходив залізні штуки, сховані в траві й присипані грунтом. Вдома хвилювалися:
— Ти де був? Не ходи до москалів, бо з’їдять або замучать. Ходи сюди, тебе вечеря чекає. Бач, змусив хвилюватися, чи нічого поганого не сталося.
Ваську гладили, Ваську тримали на руках і всіляко раділи його поверненню. Оточений любов’ю і втішений увагою Васька помуркотів та й заснув. Прокинувся він з жовто-блакитною стрічечкою на шиї. Після сніданку ще подрімав і відправився знайомою дорогою до нових знайомих.
— О! Рыжий Укроп вернулся. Понравилось у нас. Ну, иди сюда. Не голодный?
Васька байдуже відвернувся від бляшанки з м’ясом рубленим закусочним.
— Ты смотри, пришел с желто-блакытной лентой. Нет, Укроп, по твоему не будет — ребя, есть у кого наш триколор? Давайте сюда. Не нужно нам здесь бандеровское знамя.
І ось вже жовто-блакитна стрічечка змінена на трикольорову, Ваську вичухують, виглажують і пропонують частування на вибір. Васька задоволено мружиться, муркоче і дрімає в дружньому товаристві.
Увечері вже в своєму бліндажі виявляють трикольор у Васьки на шиї.
— От кляті москалі, свою ганчірку причепили нашому котові. Це український кіт. Він ходитиме з нашим двокольором.
На ранок в іншому бліндажі відбулася вже звична заміна символів на Васьчиній шиї. Надвечір чиясь рука засунула Васьці під трикольорову стрічечку паперову цидулку. З нею він і повернувся до свого бліндажа.
— Ану, Москалику, що це ти приніс? — зустріли Ваську в рідному бліндажі. — О! Та тут записка від москалів.
— Ану, читай.
— Укропы, завтра в 8 утра мы будем на Вас наступать. Уберите Рыжего, штоб нечаянно его не прибили. Мы постреляем немного и вернемся. Вы нам подыграйте, постреляйте тоже. Давайте жить дружно.
— Іч чого захотіли! Москаль як не збрехне, так і не дихне. Хочуть, щоб ми їх підпустили поближче, і тут вони нас візьмуть як курчат.
— Може й не брешуть. Мабуть, там теж люди.
— Які люди — орки!
— Орки, орки… Бог і їм дав людську душу. Вони жити хочуть так само, як ми. Може й не збрехали. Скількох людей проти їх волі сюди пригнали. Чи може ми хочемо людей вбивати? Це ж гріх великий. Не можна порушувати Божу заповідь «Не вбий!»
Погомоніли, порадилися і вирішили завтра стріляти в повітря, а там видно буде.
Вранці після сніданку Ваську закрили в бліндажі в ящику з-під артилерійських снарядів. Рівно о восьмій москалі здійняли стрілянину. Васька в щілину дивився, як бійці з бліндажа розбіглися по траншеї, почали відстрілюватися. Грім, гуркіт, свист куль, виття мін, вибухи гранат тривали більше години. Зрештою стихло. Ваську випустили з ящика.
— А що, не надурили москалі. Шалений був бій, ворожа атака відбита і ні вбитих, ні поранених. Спасибі, Рудому Москалю і котовій дипломатії. Не дарма харчі переводить.
Так і повелося: щодня Васька після сніданку йде до москалів на гостини, увечері повертається додому у рідний бліндаж. Його не засмучує що в одному бліндажі звуть його Рудим Москалем, а в іншому — Рижим Укропом. Час від часу за патріотичною стрічечкою на шиї приносить повідомлення з одного окопа в інший і в призначений час відбувається умовний бій, в якому багато стрільби, але немає загиблих. Отак би і всю війну.
Васька запишався своєю дипломатією. Він знав секрет, як зупинити війну. Якщо звичайних людей загнати в дві траншеї з бліндажами і наказати їм убивати один одного, так не буде тривати вічно. Васька читав про фронтове братання між росіянами й німцями, англійцями і австрійцями. Коли Перша світова війна перетворилася на позиційну, а відстань між окопами склала від десятків до кількох сотень метрів, почалося спілкування між ворогами. Різдвяне перемир’я 1916 року запам’яталося спільним співом в різних окопах » Stille Nacht, heilige Nacht!» і » Silent night! Holy night!», » Тиха ніч, свята ніч!», обіймами, обміном подарунками і навіть футбольними матчами. Люди не хочуть вбивати людей і не хочуть бути вбитими. Вони знайдуть спільну мову і зупинять війну, треба тільки дати їм подивитися очі в очі. У Першу світову війну братання зупинили розстрілами і постійними переведеннями підрозділів з одного місця в інше, щоб не встигали познайомитися, не подивилися один одному в очі. Але тоді не було розвідувальних дронів, які відразу давали б артилерії координат переміщуваних колон. Зараз є вибір між піхотою в захищених бліндажах і беззахисною піхотою на марші.
А як же сотні тисяч вбитих, скалічених, замордованих? Це можливо забути, вибачити? Якщо розпалювати ненависть в живих, уцілілих, якщо переконувати, що по інший бік орки або фашисти, вбитих, скалічених, замордованих буде все більше й більше. І ненависті ніколи не буде краю. Війну зможуть зупинити не керівники держав, не політики і не дипломати — тільки звичайні люди, відірвані від родин, вдягені в однострої і озброєні, тільки вони зможуть сказати » Ні війні!», але сказати одночасно. «Коли немає ворогів, то не буває війни» (Лао-цзи)
Про Рудого Москаля розповів недавно снайпер з південного фронту з жахливим ПТСР. Почав словами: «Я вбив людину». І продовжив:
— Я не можу спати. Я зовсім не можу спати.
— Вам треба терміново лікуватися. Це само не минеться.
— Та був я у психолога. Вона мені показала два аркуші: білий і червоний. І запитує: «Який тут аркуш зелений?» Я ж не чокнутий. Потім обстежили мозок і сказали, що ушкоджень мозку немає. Все.
На війні добровольцем з першого дня. Зараз йому 24 роки.
«Тиха ніч» (нім. Stille Nacht) — різдвяна пісня колядка, створена в Австрії в 24 грудня 1818 року, нематеріальна культурна спадщина ЮНЕСКО. Текст написав вікарій церкви св. Ніколауса та поет Йозеф Мор (Fr. Joseph Mohr), музику — шкільний учитель, композитор і органіст Франц Грубер (Franz X. Gruber).
Автор публикации
Сліпий Пью
09.12.2023
в 00:35
війна не зупиниться сама по собі… одна сторона виявиться сильніша і потужніша за іншу і примусить противника піти на поступки. Поки шо оркі сильніше за нас і потужніше… Не знаю скільки ще ми протримаємось — людей на фротні все меньше, а охочих піти і померти небагато. Чоловіків вже ловлять на вулицях, в спортзалах, в транспорті.
ІМХО — Запад нас злив, неквапливість постачань озброєнь, постійні затягування, меньші обьєми, відсутність всього переліку необхідної зброї… Тепер вже пізно вважаю. Треба було вчасно реагувати і давати відсіч, а не через півтора року починати осмислювати шо буде якшо.
Візьміть Ізраїль — на другий день катастрофи США пригнали авіаносець, а потім ще один на всяк випадок. У нас коли напали на Крим — нічого не пригнали, а Обама порадив не пручатися. Вважаю: Україну не розглядають серьозно. Ми — якась похибка в їзніх розрахунках — мали програти за тиждень-два.
Мій прогноз — через деякий час Україна буде змушена піти на поступки ворогу і підписати якийсь ганебний Мінськ 3 з втратою значних територій — тіпу як Фінляндія у 1940, інакше втратимо ще більше земель і людей.
Петрович
09.12.2023
в 01:15
Зараз вже й обидва Мінська не здаються ганебними. Патріотичний запал згасає. Смерть на війні має жахливий вигляд. Каліцтво — жахливе. На місиво з живого людського м’яса немає сил дивитися. Я розумію тих, хто йдуть на смерть, щоб захистити Батьківщину. Але розумію й тих, хто хочуть вижити і ховаються від призову. Людолови на вулицях — ганьба для держави. Державні бандитські пики, на кого не глянь, викликають огиду. Хто в світі захоче таких підтримувати? Ми їх вибрали, не хтось. І вже ясно, що маленький СРСР не переможе великий СРСР. Хіба що допоможуть. Але хто?
Arkadiys
09.12.2023
в 08:05
Відмінний розповідь із глибоким змістом.
Дуже щипательна.
Теоретично це так. Але ви забуваєте з ким маєте справу.
Бачу, що 300 років та 32 роки «демократії» не пішли вам на користь. Я не чув, щоб українські воїни ґвалтували жінок і дітей, відрізали голови у невинних. А московити це робили 300 років тому і роблять зараз, і робитимуть далі. Це генетика.
Можливо, вже маєте «шведський синдром» любові до терориста!
Пекельна війна
З Росії прийшла.
Навіщо вона
Руйнує житла.
Имитация войны це дуже смишно!
Але до победы не веде!
Петрович
09.12.2023
в 11:32
Имитация войны це дуже смишно!
Але до победы не веде!
Без всяких стокгольмських синдромів є розуміння, що ця війна стала поразкою і для України, і для росії. Сотні тисяч загиблих, мільйони зазомбованих, знекровлена економіка — це росія. Сотні тисяч загиблих, зруйновані міста, майже знищена економіка — це Україна. Незалежно від територіальних втрат і надбань — це занепад на десятки років. Перемогою буде зупинка війни як можна швидше. Поразкою буде продовження війни.
Arkadiys
09.12.2023
в 15:56
Выматюгався би, та сдержуся.
Мабуть з Омана щойно приїхала.
Петрович
09.12.2023
в 17:48
Мабуть з Омана щойно приїхала
Ні. Майже рік живу в Харкові з відчуттям, що чергові С300 можуть влучити в мій дім. Загиблі на війні мають знайомі імена й прізвища. Їх все більше, отже живих все менше. Хто житиме на цій заваленій трупами землі?
Продовжуйте любити Україну здалеку. Ваші матюки Вам назад.
Arkadiys
10.12.2023
в 07:13
Всё, что вы сейчас имеете это следствие любви к гречке. Любить надо не гречку, а землю, на которой вы родились. Выбирать во власть шута или трижды не судимого, чтобы было весело, тоже не гоже. Мне вас жаль. Государство это не сборище храбрых казаков с оселедцем на голове. Оно всегда будет подчинено Москве.
У вас сейчас главным врагом является банковая.
Московия в Украине- следствие щашлыков и мильярда йолок!
Маете те, що маете!
И не скыглите!
Петрович
10.12.2023
в 10:02
Вот сидит перед вами Петя,он умнее всех на свете всё он знает,Понимает,Всё другим он объясняет Подходили дети к Пете Говорили с Петей дети Петя Петя ты учёный Говорят они ему облетает лист зелёный объясни нам почему И ответил Петя Дети Хорошо Я объясню Лист зелёный облетает По траве сухой шуршит Потому что он плохими К ветке нитками пришит. Услыхали это дети И сказали Что ты Петя Неужели В САМОМ ДЕЛЕ ЭТО ТАК сказали дети Если ты всё знаешь Петя Если ты умнее всех Расскажи-ка нам про снег Не поймём — зачем зимою Снег на улице валит И над белую землёю Больше зяблик не летит И ответил Петя Дети Ладно ладно Расскажу Знаю очень хорошо Снег — зубной порошок но особый интересный Не земной а небесный Зяблик больше не летает как известно оттого Крылья к туче примерзают Примерзают у него Услыхали это дети Удивились Что ты Петя Неужели В самом деле В САМОМ ДЕЛЕ ОТТОГО Хороши ответы эти Но ответить на вопросы Мы ещё тебя попросим
Arkadiys
10.12.2023
в 14:58
«Ваші матюки Вам назад.» Петрович
«Выматюгався би, та сдержуся.» Аркадиус.
В переводе на русский язык это означает, что я не посылал матюков.
Учите украинский язык.
В україньскїй мові кожне слово співає
Та й на щирість і любовь надихає.
Святе Тарасове слово по світу
Гучно лунає подібно просвіту.
Ответ Петровичу от женщины, которая любит Украину:
«Це для того, щоби почати розуміти — нічого не буде, якщо ми не втримаємо єдиний, реальний, складний, фізичний, смертельний, болючий, брудний, замерзлий, кривавий… фронт.»
Олена Кудренко Republic.com.ua
Arkadiys
09.12.2023
в 08:39
Не придет к тебе
Тень ушедшего счастья.
Горечь ненастья
Оставит печать,
Чтобы снова начать
Былую надежду встречать.
Джордан 2005
09.12.2023
в 09:57
Автору спасибо , интересный взгляд на происходящую Войну .
Огромная благодарность всем Защитникам Украины — будьте живы и здоровы !
Петрович
09.12.2023
в 11:25
«интересный взгляд на происходящую Войну»
Дякую за відгук. Мій погляд не настільки важливий, як погляд тих, хто воює і кого хочуть відправити на війну. Війна в її найжахливіших деталях, включно з ілюстрованими розповідям медиків про поранення, присутня в інтернеті. Здатність до емпатії змушує багаторазово відчувати своє розкромсане тіло, стікати кров’ю, проходити через тортури полону, терпіти дурість командирів, негоду і «зручності» життя в окопі, бліндажі.
Воююча людська маса перетворюється в спільноту особистостей. Розмови з тими, хто вже на війні, і з тими, хто правдами й неправдами уникає мобілізації у Львові і в Харкові, дають розуміння, що цю скажену м’ясорубку необхідно зупинити. Як? Страшно, що просто припиниться фінансування і постачання зброї в Україну. Але страшно і те, що війна триватиме ще багато років.
Якщо війну не зупиняють правителі, самі люди повинні знайти спосіб її зупинити. Бо люди вже не дурна, покірна маса, як колись, а думаючі особистості. Вірю в колективний розум.