BloggoDay 2 December: Russian Invasion of Ukraine

Дайджест 2 грудня  2023 р.

 

(Оновлено 19:00)

Вадим Зайдман

О статьях Бабченко и Коха

Статья Аркадия Бабченко о космических достижениях Человечества, уже корректирующего орбиту астероидов, которые могут представлять опасность для Земли, как говорится, впечатляет. Не столько сама статья — сколько именно достижения. — Это действительно фантастика, ставшая былью!

А вот к преамбуле статьи, суть которой можно выразить вот этой фразой — “…плешивый ублюдок украл у нас двадцать первый век” — есть возражения.

“А вы знали, что мы успешно сбили астероид? Я уже не раз говорил — плешивый ублюдок украл у нас двадцать первый век. Мы живем во время прогресса, во время невероятных научных и технических прорывов, открытий, экспериментов. Мы открываем и познаем Вселенную, мы выходим в космос, мы завоевываем околоземное пространство и уже на полном серьезе говорим о колонизации других миров.

И все это, весь этот век фантастики и сбывшегося будущего — украл у нас, вывел из нашей реальности один маленький серый плешивый ублюдок.

И нашу реальность составляют теперь квадратные километры отвоеванной или потерянной земли, промзона, Авдеевский террикон, левый берег, бандеромобили, лодки, шахеды.

Он украл у нас двадцать первый век”.

Господи, опять один Путин во всем виноват. Вот если бы не Путин, если бы не украл — Россия сейчас была бы в 21-м веке наравне с другими ведущими странами планеты!

Несчастливая случайность, что Путин попался на дороге России! — Не иначе, какие-то злые марсиане-русофобы привезли его и посадили россиянам на голову!

Путин “…вывел из нашей реальности” 21-й век, “век фантастики и сбывшегося будущего” — пишет Аркадий. — А что, до Путина Россия в этом веке реально, надо полагать, была, раз ему, бедолаге, пришлось ее оттуда выводить? — Просто с мясом и кровью выдрал ее из 21-го века, настолько прочно она там обосновалась!

Что, до Путина Россия мыслила какими-то иными категориями — а не квадратными километрами отвоеванной или потерянной земли? Хоть когда-нибудь за последние пять столетий она мерила величие страны не только ее величиной? (А. Янов)

Что, россияне в марте 2000 года, большинством проголосовав за “молодого и непьющего”, не знали, что он директор “русского гестапо”, организации, виновной в гибели миллионов сограждан? Не догадывались, кто взорвал дома со спящими людьми в Москве, Буйнакске и Волгодонске — когда вот прямо накануне выборов неразогнанное еще НТВ показало им документальный фильм “Рязанский сахар”, специально для слабовидящих и недогадливых.

Все они знали и понимали. — Лучшим свидетельством этому служит тот факт, что Сталин, палач советского народа, неизменно занимает первые места в опросах “Имя России” и превозносится как успешный менеджер.

То, что конкретный человек по фамилии Путин оказался на вершине российской власти, случайность. Но то, что такой человек, как Путин, стал президентом России — закономерность.

Такой человек потому и стал президентом России, что полностью соответствовал ее чаяниям. Они — Путин и Россия — счастливо нашли друг друга. Слились в экстазе понимания, любви и обожания.

Да и как они могли друг друга не найти и не слиться в экстазе, если не какие-нибудь темные обывательские массы — а ведущие демократические политики России, словно сойдя с ума, словно пребывая в каком-то сомнамбулическом состоянии, словно загипнотизированные, истово агитировали за шефа русского гестапо в президенты России — как за самого достойного претендента на престол среди 140-миллионного населения страны. Не буду сейчас в который раз напоминать фамилии этих демократов — назову только имя действительно демократического политика — Валерии Ильиничны Новодворской — которая одна, как вещая Кассандра, пыталась предупредить россиян об опасности избрания президентом шефа “русского гестапо”. Это было единственное исключение, во всяком случае, из числа демократических политиков России первого ряда, всероссийской известности.

Простите, а что, “демократ” Ельцин действовал принципиально отлично от своего преемника, не как заматерелый имперец? Разобраться с Украиной ему попросту не хватило времени, не дошли руки (Путин ведь тоже не с Украины начал). Хотя отношения с Украиной и при Ельцине были не безоблачными, часто — просто напряженными, особенно по тому же Крыму, особенно — по Севастополю и статусу Черноморского флота. Напомню, еще 21 мая 1992 года Верховный Совет России принял постановление, которым признал решение Президиума Верховного Совета РСФСР от 5 февраля 1954 года о передаче Крымской области из состава РСФСР в состав УССР незаконным, а потому “не имеющим юридической силы с момента принятия”. Соответственно, в последующие годы пророссийскими силами в Крыму предпринимались попытки отделения Крыма от Украины — в частности, в 1992 году была предпринята попытка провести по этому вопросу референдум. В помощь сепаратистам в Крыму регулярно высаживались десанты российских эмиссаров — такие, как мэр Москвы Юрий Лужков, Константин Затулин, ратовавшие за “возвращение Крыма в родную российскую гавань” и мутившие там все эти годы воду — и в прямом, и в переносном смысле. Так что почва для последующих военных кампаний Путина в Украине была унавожена уже тогда, при Дедушке. Хотя, повторюсь, до военных действий по “возвращению Крыма в родную гавань” у него руки не дошли.

Но Первую чеченскую войну, первый геноцид Ичкерии за пять лет до Путина, когда Путина никто еще не знал — устроил надежа российской демократической общественности, умница и либерал Борис Николаевич Ельцин. И он же приказал убить первого демократически избранного президента Чечни Джохара Дудаева.

И разборки с Грузией начал не Путин — а Ельцин. Устроив в 1991–93-м годах первую — задолго-задолго до Путина — под видом гражданской, гибридную войну. — Так что и это не было ноу-хау Владимира Владимировича. Путину, устроившему в 2014 году гибридную войну на востоке Украины — было с кого брать пример. Не сомневаюсь, что убийство первого демократически избранного президента Грузии Звиада Гамсахурдиа было организовано все той же Россией — бесповоротно, как тогда говорили, ставшей на путь обновления и демократии.

И после всего этого кто-то будет продолжать стенать, что бяка-Путин, российская роковая несчастливая случайность, украл у России 21-й век?

А спросите, кстати, у россиян — нужен ли он им, 21-й век? Нужны ли им все эти космические и прочие достижения? — Или надо, чтобы Россия прирастала территориями, потому что именно это они понимают как главные достижения. Чтобы Россию боялись и поэтому, как они думают, — уважали?

Проведите опрос — сильно ли их огорчает, что Путин украл у них 21-й век? — Или же их вполне устраивает, что у них на дворе век примерно 19-й, и они, словно на Машине Времени, стремительно углубляются в прошлое, в дремучее Средневековье?!

Сильно подозреваю, что процент тех, кого вполне устраивает их пребывание в архаике, будет примерно соответствовать проценту тех, кто поддерживает имперскую реваншистскую политику Путина, поддержал нынешний геноцид Украины.

Кто, как и в 19-м веке, путает величие страны с ее величиной.

* * *

Запад Украине — должен! (Ответ Альфреду Коху)

Не могу также не отреагировать на вчерашнюю статью Коха. Чтобы не писать отдельный материал, изложу попутно свои соображения здесь, постараюсь максимально сжато.

Статья Коха произвела на меня удручающее впечатление. Прежде всего, своим основным тезисом: “Запад Украине ничего не должен… Украинцы воюют за свою страну и за свой народ”.

И сразу вспомнилось, как до полномасштабного вторжения господин Кох убеждал украинцев перестать расчесывать свои фантомные боли по Крыму и Донбассу и сосредоточиться на реформах на оставшейся территории Украины с тем, чтобы Крым и Донбасс через некоторое время сами попросились назад.

Это, конечно, момент истины для тех, кто еще не вполне разобрался, who is M-r Кох, какой он на самом деле сторонник Украины и противник Путина.

Добрую половину статьи автор, каждый свой материал заканчивающий лозунгом “Наше дело правое, победа будет за нами! Слава Украине!”, с упорством, достойным путинских пропагандистов, доказывал этот свой тезис, что Запад Украине ничего не должен, что спасение утопающих — дело рук самих утопающих.

Запад Украине — должен! И дело здесь не только в Будапештском меморандуме (хотя и в нем тоже). Господин Кох сам признает: “Путин, конечно, чистый Доктор Зло”. Именно поэтому он выделяется из ряда прочих “автократов, тиранов и прочих людоедов”, а война в Украине, самая кровавая после Второй мировой войны, — из прочих многочисленных конфликтов на планете. Именно поэтому, если Украина не выстоит в борьбе с этим “Доктором Зло”, Доктор продолжит свое нашествие в Европу. Именно поэтому Украина сражается, конечно, прежде всего за свою страну и свой народ — но в том числе как минимум за Европу и европейские народы. За нашу и вашу свободу.

Так же, как Израиль сегодня является форпостом цивилизованного мира в борьбе с варварством на Ближнем Востоке, Украина является таким форпостом в Восточной Европе. Именно поэтому — Запад должен! Должен помочь Украине не просто выстоять — а нанести разгром путинскому вермахту.

То, что полчища русских фашистов, если их не остановят в Украине, хлынут дальше в Европу, понял уже, кажется, и Байден, и многие европейские политики — министр обороны Германии Борис Писториус заявил недавно, что немцы должны быть готовыми к возможной войне в Европе, — но не понял строящий из себя горячего сторонника Украины господин Кох. Написавший эту мерзкую, если называть вещи своими именами, статью. Просто оскорбительную по отношению к истекающей кровью Украине.

Если таки война придет в Европу, в Германию — тьфу-тьфу! — я с удовольствием послушаю разглагольствования Альфреда Рейнгольдовича о том, что никто Германии ничего не должен, немцы воюют за свою страну и свой народ.

 

(Оновлено 18:00)

Александр Немец

Формирование двуполярного мира

Саммит Байдена и Си имел место две недели назад, 15 ноября, но подробности с этого саммита продолжают поступать и сейчас. И довольно серьезные подробности, например:

“Калифорнийский бизнесмен утвердил ранее отложенную сделку по чипам на сумму 69 миллиардов долларов с Китаем (AP). Технологический магнат Хок Тан (Hock Tan) выложил 40 000 долларов, чтобы сесть за стол Си Цзиньпина во время “великосветского ужина” в Сан-Франциско (15 ноября), ожидая одобрения сделки на сумму 69 миллиардов долларов. Этот родившийся в Малайзии генеральный директор фирмы Broadcom был одним из многих влиятельных людей, обедавших с Председателем Китая, включая Тима Кука из Apple Inc., Ларри Финка из BlackRock (инвестиционный фонд с активами свыше одного триллиона долларов), руководителя Qualcomm Inc. Криштиану Амона. Гости заполнили большой зал отеля Hyatt Regency в Сан-Франциско, аплодируя китайскому лидеру стоя”.

Это была цитата из сообщения агентства АР.

Получается, что после прохладной “протокольной встречи” с Байденом председатель Си имел горячую встречу с элитой американского бизнеса. Уж эти люди точно знают, что Китай — экономический и технологический гигант, и очень хотят с Китаем сотрудничать. И они предельно заинтересованы в снятии с Китая всяких санкций, наложенных вашингтонскими умниками. И деловая элита США, включая руководство ведущих банков и других финансовых структур, делает для этого всё от нее зависящее.

Кажется, у них сейчас это получается. Даже Байден с его окружением вынуждены были осознать, что необходимо в такой сложный момент очень активно сотрудничать с Китаем. И новая концепция двуполярного мира США — Китай становится базой для этого сотрудничества.

В опубликованной неделю назад статье “Америка и Китай должны окончить войну” я поместил первые отклики украинских СМИ на новую реальность, вроде “Китай перешел на сторону добра!”. В последние дни таких откликов стало много.

Никакого “тройственного союза” (Оси Зла) Китай — Иран — Россия больше не существует, если он вообще когда-то существовал. Китай (с какими-то мелкими, полностью подчиненными вассалами) и США во главе Запада вдвоем, только вдвоем, будут контролировать мир. В Китае убрали военного министра Ли Шанфу, формально за коррупцию, в реальности за “ястребиный подход к Америке”. Китаю не нужны новые точки мировой напряженности. Напротив, нужны стабильность и сотрудничество с Западом.

Россия, Иран и Северная Корея действительно составляют Ось Зла. Что касается Китая, особенно после встречи Байдена и Си и обсуждения модели двуполярного мира, то он демонстрирует нейтралитет и старается дистанцироваться от этих трех главных врагов Запада. Более того, “эскалационные действия” Северной Кореи создают для Китая большие проблемы, так как ведут к укреплению военного союза США, Японии и Южной Кореи.

Здесь уместно процитировать (с легкой перефразой) недавно опубликованный блог господина Ходорковского:

“Запад, в первую очередь Америка, ограничивает поставки оружия Украине. Но это не от нехватки вооружений, а от ошибочной презумпции Запада и в первую очередь США, что можно, уступив Путину, выиграть у Китая и жить долго и счастливо”.

Правильно, это глупость. И да, пришло время Западу и в первую очередь Америке осознать, что конфронтацию с Китаем нужно прекращать, а все высвободившиеся силы, главным образом военные силы, сосредоточить на помощи Украине и добивании путинского режима.

Это особенно актуально именно сейчас, когда наметилась определенная напряженность в поступлении военной помощи Украине (отсутствие этой статьи в принятом Конгрессом военном бюджете Америке на 2024 финансовый год, “заторы” на границе Украины и Польши и прочее).

Позволю себе снова процитировать блог господина Ходорковского:

“Впрочем, кто их, китайцев, знает, что им на самом деле нужно…”

Секрета здесь никакого нет. Я проштудировал многие сотни документов о дальних планах развития Китая (на китайском и английском) на период до 2050 года и детальных планах развития до 2035 года. Сюда входит выход на уровень экономического развития развитых стран (тот, который будет в 2035 году), превращение Китая в ведущий мировой центр НИОКР, обеспечение китайцам хорошего образования и долгой жизни. Никаких “мирозавоевательных планов” там нет.

Меня могут спросить: “А как же Тайвань?” Советую вопрошающим прочесть статью в последнем выпуске The Economist (18 ноября 2023 года, с.3 2) “Островная оппозиция объединяется”. Согласно этой статье, объединенная оппозиция имеет очень хорошие шансы на победу в январе 2024 года на президентских выборах. Новый президент от оппозиции (скорее всего, от Гоминьдана), как ожидается, возьмет курс на сближение с Континентом, что снимет значительную часть напряженности в Тайваньском проливе и всей Восточной Азии.

 

(Оновлено 17:00)

Економічні новини

Александр Карпец

Запад проигрывает Москве гонку вооружений. Об Украине и говорить нечего

Запад проигрывает России в «увлекательной игре», которую в советское время принято было называть «гонкой вооружений». Причем речь идет о так называемом «коллективном Западе», включающем Америку и страны Европы, то есть о НАТО. И проблема не столько даже в том, что этот проигрыш чувствует на своей шкуре Украина, которую Запад не в состоянии обеспечить необходимыми вооружениями в нужном количестве. Дело в том, что Запад пока что даже в принципе не в состоянии обеспечить себя вооружениями необходимой номенклатуры, качества и количества для поддержания на должном уровне обороноспособности в свете нарастающих угроз со стороны не только Москвы, но и Китая, хотя о пресловутой китайской угрозе сейчас очень модно говорить на Западе, прежде всего в США.

Поэтому следует продолжить тему, начатую предыдущей публикацией «В ожесточенной войне Украины против российской агрессии первым капитулирует Запад».

Еще раз повторим: весь развитой, технологически продвинутый Запад все более отстает в запасах и в производстве боеприпасов и обычных вооружений от России с ее остатками советского военпрома, в последние годы подвергшегося некоторой модернизации. Оговоримся, что речь идет пока только об обычных вооружениях, применяемых в московской агрессии против Украины, и о стратегических силах пока говорить не будем, как и о том, что в ряде случаем российские вооружения отстают по некоторым характеристикам от западных аналогов, но это отставание сейчас активно преодолевается.

Украине давно пора сделать выводы и предпринять необходимые меры

Украине следует не прятать голову в песок и учитывать это крайне тревожное обстоятельство, а не полагаться исключительно на помощь зарубежных партнеров. Иными словами, Украине уже давно пора налаживать производство всего, что возможно в нынешних условиях, и об этом уже с весны 2022 года многократно говорилось, в частности, в публикации «Военпром Украины: социально-экономические рельсы для долгой войны». Тогда же высказывались мысли о том, что рассчитывать только на западных партнеров, ничего не делая самим, не просто недопустимо, но это еще крайне опасно, о чем шла речь, в частности, в публикации «Готовиться к долгой войне на истощение настоящим образом!». Но в этих вопросах пока все печально, к сожалению.

На то, что надо самостоятельно налаживать военное производство, уже начинают намекать заокеанские партнеры.

По сообщениям медиа, спецпредставитель президента США по Украине Пенни Прицкер на встрече с Зеленским и его командой «подводила к мысли», что американская помощь может прекратиться, поэтому надо думать о том, что делать, чтобы экономика Украины не обвалилась окончательно. Ходят слухи, что представителей украинской стороны сии разговоры сильно напрягли.

Затем был визит в Киев главы Пентагона Ллойда Остина, отставного четырехзвездного генерала американской армии. Мистер Остин с военной прямотой заявил, что «никакой волшебной палочки в войне в Украине не существует», в том смысле, что ход войны невозможно переменить одним лишь применением некого «чудо-оружия», которое могли бы предоставить американцы. Сей намек, очевидно, следует понимать и в том смысле, что Украине надо методично работать над разворачиванием военной промышленности, а не уповать исключительно на «западного дядю».

К тому же, последние транши американской помощи стали смехотворно маленькими по объему и в денежном выражении по причине окончания выделенных ранее средств и блокирования трампистами выделения финансирования на текущий бюджетный год. Перспективы дальнейшего выделения средств выглядят крайне туманно.

Масла в огонь подлила министр финансов США Джаннет Йеллен, вместе с Остином посетившая Киев, которая высказалась ещё более прямолинейно: Украина полностью зависит от американской помощи.

Офицер ВСУ Юрий Касьянов в соцсетях так формулирует нынешнее безрадостное положение.

«Несмотря на санкции Россия увеличивает производство вооружений и военной техники, стремясь выиграть новую Холодную войну с коллективным Западом, от чего во многом будет зависеть и результат войны в Украине.

Неизбежное снижение уровня западной поддержки из-за «усталости» Запада, истощения его запасов военного снаряжения, в результате политических изменений рельефно показало всю неготовность киевской власти к продолжению тяжелой затяжной войны, пожирающей все больше ресурсов, которые просто негде брать. Нет танков, нет пушек, нет снарядов, нет и, наверняка, не будет в ближайшее время самолетов.

Наивно рассчитывая на скорую победу, надеясь на, казалось еще недавно, бездонную западную помощь, Киев очень мало сделал или не сделал ничего для перевода экономики на военные рельсы. Высокопоставленные чиновники пиарятся на отверточной сборке FPV-дронов, в то время как в стране не производятся даже в минимально необходимом количестве ни снаряды, ни патроны, ни гранаты…

Унять аппетиты агрессора может лишь немедленное напряжение всех сил – и в Украине, и в странах Запада. Иного пути нет. Имперские военные заводы работают в три смены».

Российская армия ежемесячно получает в среднем в три раза больше танков, БМП, самоходной артиллерии и другой техники, чем ВСУ.

По некоторым данным, за последние 10 месяцев войны ВСУ получали около 28 танков в месяц, тогда как РФ – 100. ВСУ получали около 35 БМП/БТР, армия РФ – 100. По самоходной артиллерии: ВСУ – 7 единиц, армия РФ – 50. Буксируемой артиллерии: 13 единиц ВСУ против более 200 российской армией.

РСЗО Украина вообще перестала получать, тогда как РФ получает более 23 единиц ежемесячно.

Ракеты Украине дают десятками, Россия их производит более 2 тысяч. По поставкам снарядов российская армия более чем в 2 раза превосходит ВСУ.

Правда, Украина теряет меньше техники, западные образцы более эффективны, а недостаток одного вида вооружения можно компенсировать другими возможностями, например, ударами в глубину вражеских войск, которые разрушают логистику. Этому способствует некоторое преимущество Украины в дальнобойной артиллерии. Но важным преимуществом остается преимущество России в воздухе.

Отмечается, что усилия Запада по поставкам тяжелого вооружения в первый год были значительно больше и достигли пика в январе-феврале 2023 года. Дальнейшие поставки оружия в Украину столкнулись с двумя основными проблемами: отсутствие четкой стратегии поддержки Украины после начала контрнаступления, а также блокировка финансирования из-за политических процессов внутри стран.

Война, да не та…

Кроме сугубо количественного отставания Украины в производстве и получении с Запада вооружений, огромный отрицательный эффект имели совершенно неадекватные представления Запада о характере будущих войн. Об этом подробно шла речь в мартовской нынешнего года публикации «Ожидаемая война оказалась совершенно неожиданной», но здесь повторим некоторые наиболее важные моменты:

«Согласно известной поговорке, генералы всегда готовятся к прошлой войне, но в этот раз поговорка разошлась с реальностью. Подготовка велась к некоей «новой» сетецентричной войне с применением новейших информтехнологий, силами небольших профессиональных воинских контингентов, преимущественно дистанционным способом посредством высокоточного оружия, без четких и протяженных линий фронта.

Но объективная реальность… вернула нас в ХХ век… даже не во Вторую, а в Первую мировую войну с ее тотальными боями стенка на стенку, с протяженными фронтами, огромными воинскими контингентами, массированными артиллерийским обстрелами. Словом, московская агрессия в Украине вернула нас к войнам так называемой индустриальной эры, конечно, с поправкой на новые вооружения и технологии, но все равно, конфликт все более перерождается в войну на истощение в стиле Первой мировой, когда наблюдались все те же нехватки подготовленных воинских контингентов, патронов, снарядов.

Впрочем, возникает вопрос, что считать войной прошлого. Ведь в течение прошедших 30-40 лет, за редким исключением, войны велись в формате «армия крупной, индустриально-развитой державы против террористов, повстанцев-инсургентов, партизан и так далее». Для такой войны не требовались огромные количества артиллерии, танков, бронетехники, иных средств массового убийства, не требовались исчисляемые сотнями тысяч контингенты личного состава, не требовались выстраиваемые сторонами конфликта в несколько эшелонов сплошных линий обороны протяженностью в сотни и тысячи километров. Для войн последних десятилетий достаточно было небольших экспедиционных корпусов с высокой выучкой, сетецентричной координацией и высокоточным оружием, чтобы «гонять бармалеев с калашниковыми и РПГ-7» по горам или пустыням в странах Третьего Мира.

Именно такими были войны в Афганистане, Сирии, Йемене и так далее. Даже война в Ираке с более или менее регулярной армией Саддама далеко не дотягивает до того, что сейчас происходит в Украине, а силы антисаддамовской коалиции во главе со Штатами тогда имели подавляющий перевес во всем, чего сейчас и близко не скажешь об Украине, которая воюет с многократно превосходящим по ресурсам врагом, и это превосходство пока никак не может компенсировать помощь всего коллективного Запада во главе с теми же Штатами.

Война НАТО с Югославией ограничилась воздушными ударами, наземных операций в ее ходе не было, и сравнивать ее с войной в Украине тоже нельзя.

Повторим, нынешняя война в Украине носит совершенно иной характер, нежели это было в последние десятилетия. Она гораздо больше похожа на классические войны индустриальной эпохи со сплошными линиями фронта, обилием артиллерии и танков и огромными армиями, состоящими из гражданских специалистов, принудительно призванных из запаса. Фактически, это та война, к которой США и СССР готовились в период с 1949 по 1990 годы в Европе, только в меньшем масштабе…

Запад также недооценил возможности Москвы и переоценил свои возможности, силу своего высокоточного оружия, которого оказалось совершенно недостаточно, чтобы «качеством перешибить количество». Запад вообще очень многое недооценил и/или переоценил…

Например, Запад переоценил эффективность своих санкций против Москвы, недооценил огромные ресурсы России и ее способность санкции обходить. И хотя это отдельная тема, но вкратце отметим, что, по прогнозам МВФ, в 2023 году экономический рост в России будет лучше, чем в Великобритании или Германии. Россия свободно торгует с такими экономическими гигантами, как Китай и Индия, а также с такими соседями, как Турция и Иран. Благодаря этим и многим другим странам, помимо сектора передовых технологий, у нее есть доступ ко всем товарам и капиталу, которые она потеряла в результате бойкота Запада, поскольку сейчас существует огромная мировая экономика, на которую Запад не может сильно влиять. Добавим, что в 2022 году экономика России сократилась всего на 2,1%».

Таким образом, самая масштабная в Европе после Второй мировой нынешняя война в Украине не просто опровергла западные мифы последних десятилетий на военную тематику, но требует незамедлительно сдать в утиль «постиндустриальную лабуду» и срочно заняться восстановлением военной промышленности и индустрии вообще. Потому что даже реанимация развалин советской промышленности в разболтанной России уже вызывает «шок и трепет», а что говорить, если в войну ввяжется индустриализованный и мобилизованный Китай, обладающий мощным “хай-теком”! Кстати, в Москве это уже, похоже, поняли, но до Европы, даже до Америки пока что доходит с огромным трудом.

Надежды на Запад пока слишком преувеличены

Кроме, как теперь оказывается, неадекватной оценки характера будущей войны, одной из важнейших проблем, препятствующих быстрому разворачиванию военного производства на Западе, является деиндустриализация, вынос производств в страны незападного мира, старение и деградация остающихся производств. Причиной этого стали все те же «постиндустриальные мифы», которые буквально до самого начала полномасштабной войны доминировали на Западе и насаждались в Украине.

Напомним, что под ЕС, МВФ и другие международные структуры всячески препятствовали так законодательному увеличению доли локализации производства и импортозамещения в Украине, прежде всего, в промышленном производстве с глубокой степенью переработки, включая военпром, о чем, в частности, шла речь в сентябре 2020 года в публикации «Падение промышленного производства в Украине: разрушители машин или Страсти по локализации».

Согласно указанным «постиндустриальным мифам», страны ЕС и США переходят на высший, постиндустриальный, уровень развития, а производство на заводах становится уделом жителей стран незападного мира, куда и начали массово переносить промышленные мощности. Это создало крайне негативные перекосы в инвестициях и в целом в экономической политике, и привело к тому, что в 2022 году, когда по факту войны в Украине перед Западом встала необходимость резко наращивать производство вооружений, это оказалась задачей очень непростой, поскольку для этого серьезно не хватает производственных мощностей, инженерно-технических и рабочих кадров.

Очень показательным примером является срыв Евросоюзом поставок снарядов для Украины в количестве 1 млн единиц, о чем также подробно говорилось в предыдущей публикации «В ожесточенной войне Украины против российской агрессии первым капитулирует Запад».

Но проблема намного серьезнее, чем просто недостаток мощностей по производству тех или иных видов оружия, о чем также шла речь в мартовской публикации «Ожидаемая война оказалась совершенно неожиданной»:

«Логичным шагом было бы срочное наращивание производства… снарядов, но и здесь, как оказалось, все очень непросто.

Недавно в New York Times со ссылкой на военных чиновников появилась информация о том, что Пентагон планирует повысить выпуск снарядов 155 мм с нынешних 14 тысяч до 90 тысяч в месяц в течение 2 лет. Эта информация тем более впечатляет, что, по некоторым оценкам, сейчас украинские войска за день выстреливают до 5 тысяч ракет и снарядов разных калибров, и при этом путинские войска выстреливают в разы больше.

Кроме того, стали известны подробности, позволяющие сделать неутешительные выводы о состоянии и перспективах американской оборонной промышленности.

Министерство обороны США приняло решение финансировать новые предприятия по производству артиллерийских боеприпасов и тратить примерно 1 миллиард долларов в год в течение следующих 15 лет на модернизацию государственных предприятий. Только с августа 2022 года Конгресс выделил армии на эти цели 1,9 миллиарда долларов.

Производство артиллерийских боеприпасов в США сосредоточено на четырех государственных предприятиях, управляемых частными оборонными подрядчиками. По факту, это одно предприятие, так как один завод производит взрыватели, другой – оболочки снарядов, третий – капсюли и гильзы.

Фактически речь идет о запуске цехов, которые были законсервированы ещё после Корейской и Вьетнамской войн. При этом средний возраст станков там якобы превышает 80 лет, и находятся они в зданиях времен Второй мировой войны, то есть все эти «передовые производства» помнят старину Рузвельта.

Чтобы модернизировать и запустить все это в соответствии с современными требованиями, необходимо много средств и времени. Ситуация осложняется тем, что предприятиями руководят частные подрядчики, заинтересованные в минимизации издержек, а потому все прошлые годы поддерживавшие законсервированные на случай войны цеха в ненадлежащем состоянии и не вкладывавшиеся в их модернизацию.

При этом время, необходимое для наращивания производства снарядов, танков, стволов для артиллерийских орудий и прочего вооружения на российских государственных оборонных предприятиях, оценивается в 3-4 раза меньше даже с учетом воровства и «бардака». Характерно, что российские оборонные заводы, в основной своей массе, располагают оборудованием 1960-80 годов, и находятся в государственной собственности, что существенно ускоряет процессы развёртывания производства до уровня военного времени.

При этом следует учитывать, что наращивание производства снарядов в США будет осуществляться не только для снабжения ими Украины, но, прежде всего, для пополнения и наращивания своих запасов.

Аналогичные данные поступают из Германии. Недавно в Financial Times появилась информация о том, что в случае войны, запасов вооружения у бундесвера хватит на несколько дней, и запасы настолько истощены, что заполнение пробелов будет стоить 20 миллиардов евро…

Далее еще одна, более общая информация о (не)готовности США к реальной затяжной войне высокой интенсивности. Об этом говорится в публикации агентства Bloomberg под названием «Russia’s War on Ukraine, China’s Rise Expose US Military Failings», то есть «Война России против Украины и подъем Китая вскрывают военные неудачи США».

В публикации говорится, что ВПК Америки страдает от недостатка конкуренции и нехватки «потенциала роста», необходимых для участия в крупных промышленных войнах. Если в 1980 году подрядчиками Пентагона выступали более 70 аэрокосмических и оборонных компаний, то с начала 2000-х годов их осталось всего пять: это Lockheed Martin, Raytheon Technologies, General Dynamics, Northrop Grumman и Boeing.

По словам собеседников издания, сокращение количества подрядчиков привело к падению уровня креативности и инноваций в отрасли. Превышение планируемых расходов в ВПК стало обычной практикой, а культура министерства обороны США по избежанию рисков – правилом, которым руководствуются в работе крупнейшие оборонные предприятия.

За последние годы в США были свернуты или значительно снижены темпы развития перспективных систем вооружений. Среди них, в частности, программа «будущих боевых систем» (Future Combat Systems), которую минобороны отменило в 2009 году после восьми лет разработки и 20 миллиардов долларов потраченных средств.

«Сворачивание Future Combat Systems означает, что спустя более чем десятилетие армия США до сих пор не разработала замену своей бронетехники времен холодной войны: танка Abrams и БМП Bradley», – резюмируется в публикации.

Кроме того, в США до сих пор не завершена программа создания гиперзвукового оружия, которая началась еще в начале 2000-х годов и с тех пор тормозилась из-за неудачных тестов на ранних этапах. В качестве еще одного примера чрезмерно дорогой и долгой программы развития оружейных технологий упомянут истребитель 5-го поколения F-35. Расходы на эту программу оцениваются в 1,7 триллиона долларов. Несмотря на астрономическую потраченную сумму, самолету до сих пор не хватает программного обеспечения. На доведение системы до уровня полноценной эксплуатации может потребоваться еще 21 год.

Значительным фактором риска для американского ВПК называется хроническая недооценка зависимости оборонной индустрии от инновационных технологий из Китая. Большинство основных подрядчиков не могут даже сказать, как много китайских частей в их системах, от полупроводников для дисплеев до гаек и болтов. При этом в самом Китае темпы закупки вооружений и современных боевых систем в пять-шесть раз быстрее, чем в США. Одной из причин этого упоминается забюрократизированность Пентагона и сложности в процессе бюджетирования, что, помимо прочего, также влияет на инновации.

«У нас есть военно-промышленная база, созданная для достижения сдерживания высочайшего уровня благодаря развернутым нами платформам мирового класса. Но есть и серьезные вопросы к тому, как мы будем поддерживать себя в условиях высокоинтенсивного обычного конфликта продолжительностью более нескольких недель», – резюмирует издание со ссылкой на свои источники».

Кроме организационно-технических, быстрому наращиванию военного производства на Западе препятствуют финансовые проблемы.

Для этого нужны огромные средства, которые США и ЕС могли бы банально напечатать, поскольку являются эмитентами резервных валют, но и здесь не все так просто.

Активным печатанием денег США и Евросоюз занимаются последние лет 15 после кризиса 2008 года. А особенно масштабно – во времена пандемии, когда ставшие «на паузу» экономики Запада правительства буквально заливали деньгами. Это привело к росту инфляции и внешнего долга. А в случае с ЕС еще и наложилось на проблемы из-за войны в Украине, что особенно сильно ударило по экономике Германии. Поэтому в последнее время Федеральный резерв США и европейский Центробанк ведут политику по повышению своих ставок, чтоб инфляцию обуздать, а денежную массу «связать».

В тоже время, оружие, для развертывания производства которого потребуются триллионы государственных долларов и евро, это не обычный товар. Большая его часть не пойдет на продажу на свободном рынке, а будет безвозмездно передано Украине и прочим союзникам Запада, а также уйдет на пополнение складов собственных армий. На Западе считают, что масштабное финансирование военного производства может вызвать дестабилизацию финансов. Насколько эти опасения реальны, может показать только практика, но, в отличие от масштабной эмиссии времен недавнего «массового медицинского умопомешательства», эмитировать деньги для финансирования производства и массовых рабочих мест перед лицом реальной военной опасности, на Западе не спешат, что вызывает вопросы на тему адекватности.

А в это время в путинской России…

Наряду с Украиной, в России после распада СССР процессы деиндустриализации и разрушения ВПК прошли еще более масштабно и разрушительно, чем на Западе.

Но после войны в Грузии в 2008 году Москва начала программу модернизации и перевооружения армии, на что были выделены сотни миллиардов долларов. Несмотря на это, как показали события 2022 года, к современной войне высокой интенсивности российская армия все равно оказалась не готова, а российский ВПК не производил достаточно оружия необходимых качественных характеристик. Но определенная работа по восстановлению производственных мощностей, которая на Западе начинают только сейчас, в России все ж таки была проделана ещё до полномасштабной войны, что и создало задел для относительно быстрого разворачивания военного производства.

Вливание огромных денег в военное производство также ведет к инфляции и росту цен, тем более что российские энергоносители продаются сейчас не по самым высоким ценам. Но не смотря на санкции, экономика России растет, платежный и торговый балансы у РФ остаются профицитными. Более того, загнанные в угол западными санкциями олигархи возвращаются в Россию вместе с деньгами, что дает экономике и финансам дополнительную устойчивость, и это есть обратная сторона санкций, которую на Западе банально не просчитали.

Много и справедливо говорят о поставках в Россию вооружений из Северной Кореи, которую Москва и Пекин могут использовать как свою «прокси-площадку» для производства. Кроме того, есть Беларусь, в которой Лукашенко сохранил оставшиеся с советских времен весьма широкие мощности в сфере военного производства, и сейчас эти мощности усилено работают на российские потребности. Наконец, есть Китай, который пока напрямую вооружения Москве не поставляет, но вполне может развернуть поставки тайно или явно.

Для масштабного военного производства Москве необходим широкий перечень импортных комплектующих, которые в России не производятся и которые попали под международные санкции. Но Москва успешно обходит санкции через подставные фирмы, а также через другие страны, которые на этом посредничестве хорошо зарабатывают.

И дело даже не в странах, которые явно поддерживают Россию, образую так называемую «ось зле», то есть Китай, Иран, Северная Корея. Существует целый ряд де-юре и де-факто нейтральных по отношению к российской агрессии стран, которые вроде бы даже сочувствуют и на словах поддерживают Украины, но не прочь заработать на поставках в Россию подсанкционных товаров, совершенно четко понимая, что эта продукция будет использования для продолжения и эскалации агрессии против Украины. Более того, среди этих стран числятся даже те, что считается союзником Украины.

О том, что Турция в этом году резко нарастила экспорт в Россию военно-связанных товаров, пишет Financial Times в публикации «Turkey’s exports of military-linked goods to Russia soar» или «Экспорт турецких товаров военного назначения в Россию резко увеличился».

Издание отмечает, что за первые девять месяцев 2023 года Турция экспортировала товаров на 158 млн долларов в 45 категориях, которые США считают “высокоприоритетными” для российской оборонной промышленности. Это в три раза больше, чем за аналогичный период 2022 года, а средняя цифра за период 2015-2021 годов была 28 млн долларов

По документам детали двойного назначения едут в третьи страны бывшего СССР – Азербайджан, Грузию, Казахстан, Кыргызстан и Узбекистан. Однако статистические ведомства этих стран не зафиксировали соответствующего роста импорта. На Западе считают «очевидным», что поставки на самом деле были перенаправлены в Россию.

Использование посреднических структур позволяет Турции формально обходить экспортный контроль Запада. Притом Анкара эти высокоприоритетные товары закупает в странах «Большой семерки». Их импорт в 2023 году вырос более чем на 60%.

По данным источников, США уже призывают Турцию прекратить эти поставки, допускается принятие «принудительных мер». От себя отметим, что такая вялая реакция США вызывает много вопросов.

Еще одним крупным посредником, через который западные товары попадают в Россию, является Кыргызстан, как заявляет главный экономист Института международных финансов Робин Брукс.

Он приводит данные, что экспорт из Польши   Кыргызстан увеличился на 2100%, из Германии – 1300%, из Чехии – 1200%, из Венгрии – 300%.

По некоторым позициям товаров рост торговли колоссальный. Например, немецкий экспорт автомобилей и запчастей в Кыргызстан вырос на 5500% с тех пор, как Россия вторглась в Украину.

Робин Брук однозначно считает, что все это идет в Россию.

От себя отметим, что в этих схемах фигурируют страны, которые вроде считаются ярыми союзниками Украины в борьбе с московской агрессией, а именно Германия, Чехия, Польша. Как видим, «война – войной, а обед – по расписанию»…

Недавно Путин подписал закон о рекордном военном бюджете России, в котором траты на армию и ВПК составят впервые с советских времён треть всех расходов страны.

За год по статье «национальная оборона» бюджет России потратит 10,775 трлн рублей (120 миллиардов долларов). Это на 70% больше, чем в 2023-м (6,8 трлн), в 2,3 раза больше, чем в 2022-м (4,7 трлн), и втрое выше показателей довоенного 2021 года (3,5 трлн). Доля военных расходов в бюджете в следующем году достигнет 29,5% (6% ВВП) нынешнем году это было 19%, а в прошлом 17%.

Для сравнения, доля военных расходов в бюджете Украины на следующий год составляет половину от всех расходов. Это 1,69 триллиона гривен (около 47 млрд долларов). Или же около 22% от ВВП Украины. Причем на это уходят почти все доходы бюджета, собранные в Украине. Оставшуюся половину расходов госбюджет предполагается финансировать, в основном, за счет помощи западных партнеров, поступление части из которой до сих пор не подтверждено.

Но дело не только в цифрах, но и в смысле, который не сулит Украине ничего хорошего.

Структура военного бюджета России в открытом доступе, естественно, отсутствует, но следует обратить внимание на следующее. Сами по себе цифры ни о чем не говорят, равно как излюбленное сравнение военного бюджета России с военных расходами США, которые во много раз выше, поскольку следует учитывать ценовые пропорции.

Например, известно, что цена натовского 155-мм артиллерийского снаряда и идентичного по своим базовым характеристикам российского 152-мм снаряда может отличаться в разы. Издание The New York Times в публикации «Russia Overcomes Sanctions to Expand Missile Production» или «Россия преодолела санкции ради производства ракет» со ссылкой на высокопоставленного чиновника Минобороны Эстонии Кусти Салма утверждает, что нынешнее производство боеприпасов в России в семь раз превышает производство на Западе, причем затраты на производство намного ниже, поскольку Москва «жертвует безопасностью и качеством»: производство одного 152-мм артиллерийского снаряда обходится РФ примерно в 600 долларов, а подобного 155-мм снаряда на Западе – в 5-6 тысяч долларов.

Сравнение текущих и потенциальных возможностей роста военного производства – тоже не в пользу Запада, не говоря об Украине. Принятие решение и даже выделение средств в Америке и Европе на производство тех же снарядов для поставки в Украину еще не означает, что они скоро будет поставлены, о чем свидетельствует срыв обещанной Европой поставки 1 млн снарядов, о котором говорилось в прошлой публикации «В ожесточенной войне Украины против российской агрессии первым капитулирует Запад». В то же время, выделение огромных средств министерству обороны России означает, что эти средства в течение 2024 года будут освоены. Даже с учетом «исконно русского» воровства и «бардака», это очень тревожная для Украины информация.

Тем более что путинская Россия резко развернула военное производство и наращивает его финансирование в то время, когда западные партнеры Украины по итогам 2023 года так и не перевели экономики на военные рельсы, но существенно истощили свои арсеналы, получили дополнительный военный конфликт на Ближнем Востоке, а также опасаются потенциального конфликт из-за Тайваня, на который также потребуются огромные средства и объемы вооружений, которые еще никто даже не думал производить в нужных количествах.

Россия же, развернув военное производство и профинансировав войну вполне может объявить полноценную мобилизацию, поскольку ресурс под это имеется.

Здесь-то и обращает внимание тот факт, что 30% бюджета на военные расходы и почти 40% на весь силовой блок в расходах на 2024 год – это полноценный бюджет войны!

Иными словами, эти цифры говорит о том, что Москва на будущий год задумывает стратегическое наступление.

Кстати, недавно российский телеграм-канал «Воля», считающийся оппозиционным, со ссылкой на анонимные источники в штабах путинской армии предупреждал, что агрессор готовит на май-июнь 2024 года крупномасштабную наступательную операцию по масштабному прорыву фронта, для чего накапливаются силы и средства, а проводимое сейчас путинской армией наступление в районе Авдеевки может иметь целью отработку действий крупных соединений пехоты, артиллерии, бронетехники и авиации в рамках подготовки к стратегическому наступлению в будущем году.

Гарантировать полную адекватность и правдивость этой информации, конечно, нельзя, но на нее следует, как минимум, обратить внимание. Очень надеемся, что командование ВСУ трезво оценивает ситуацию, располагает необходимыми данными, делает правильные выводы и принимает необходимые меры. Тем более что факт масштабного разворачивания военного производства в путинской России и обильного финансирования военных расходов налицо.

Также очень хочется надеяться, что в Украине «верховные», «главно-» и просто командующие, наконец, прекратят склоки и разборки посредством зарубежных медиа, а озаботятся нынешней крайне тревожной ситуацией, вытекающей из вышесказанного.

 

(Оновлено 16:00)

Evgen Dykyj

ТРЕТЄ ДИХАННЯ

На порозі друга воєнна зима. Друга, і не факт що остання.

Розуміння цього «не факт» вже здається прийшло до всіх, а от стадія прийняття нової реальності трохи розтягнулась у часі, і супроводжується емоційними гойдалками.

Між тим чергова зміна часового масштабу нашої війни потребує якраз максимального спокою, ясного розуму, та певної системної праці для того, щоб кожний з нас знайшов своє місце у черговій новій реальності, а ми всі разом – спільну стратегію нашого виживання та перемоги у затяжній війні на виснаження сил та ресурсів.

Ми витримали «спринт» перших тижнів великої війни. Ми змогли перебудуватись зі спринту на марафон, розраховуючи на рік-півтора. Але наразі ми всі трохи втомились, і потребуємо ще однієї перебудови – в першу чергу психологічної, а потому організаційної.

У нас має відкритись вже не друге, а третє дихання, розмірене, добре прораховане. Таке, яке дозволить нам пройти важку дистанцію наперед невідомої довжини. Прийшов час роздумів, «розкладання на поличник», зміни цілепокладання. А отже – час лонгрідів

Далі я спробую викласти своє особисте бачення ситуації, та свою версію відповідей на декілька обговорюваних у нас та на Заході питань, а саме:

– Що пішло не так, чому низка оптимістичних прогнозів та очікувань не справдились цього року?

– Який план війни наразі мають наші вороги, і що ми здатні цьому протиставити?

– Чи правда, що у війні на виснаження наші вороги завідомо мають абсолютну перевагу, та ледь не приречені на перемогу?

– Чи правда що нас ось-ось «кидоне» Захід, і що нас вже ледь не силоміць примушують до миру з Росією за так званим «корейським варіантом»?

– Чому ми категорично не можемо прийняти такий мир, що в цьому сценарії не так, крім того що він несправедливий?

– І головне питання – що та як ми маємо змінити у своїй поведінці, щоб наступний етап війни нарешті став для нас переможним?

Питань багато, текст буде довгим, як наша лінія фронту , тож викладатиму частинами, бо підряд таке ніхто не прочитає

Багато з того, що я констатуватиму та пропонуватиму, може не сподобатись. Але спойлер – загалом я впевнений у можливості нашої перемоги

Ця впевненість базується не лише на природному оптимізмі , але також на аналізі фактів. Текст саме про те, як нам реалізувати цю можливість, яка на мою думку цілковито у наших з вами руках.

Загалом вийшло 8 частин, викладатиму їх по 2 на день, тоді якраз в неділю завершимо

Дуже раджу утриматись від проміжних висновків, а судити лише по завершенні

 

ЧАСТИНА 1. Що пішло не так, чому низка оптимістичних прогнозів та очікувань не справдились цього року?

В першу чергу тривалий час як ми, так і наші союзники докорінно невірно оцінювали стан російського суспільства, і через це невірно прогнозували дії ворога. Якщо дуже коротко, ми уявляли наших опонентів значно людиноподібнішими, аніж вони виявились насправді.

Від першого дня війни ми виходили із припущення, що існує певна кількість цинкових трун, які прибудуть до рашки і викличуть там щось.

Що саме ніхто толком не уявляв, точніше уявляли що завгодно від «руцкомайдану», бунтів солдатських мамочок, спалених військкоматів та інших реакцій, які неодмінно сталась би у хоч трохи більш нормальній країні внаслідок відправки сотень тисяч людей на нікому не потрібну загарбницьку війну, до просто організаційних рішень ворожого генштабу, який після певної межі допустимих втрат визнав би подальше продовження війни занадто витратним та почав перемовини про виведення військ.

У нас були підстави для таких сподівань: «совок» втратив у Афгані 15 тисяч бійців за 10 років, і був змушений звідти забратись, Росія втратила в першій Чеченській половину від цього числа за 2 роки, і змушена була визнати поразку. Наразі за найскромнішими оцінками нами знищено 150 тисяч окупантів, тобто вдесятеро більше аніж за десятиліття Афганської війни, або ж вдвадцятеро більше ніж у Чечні – і нічого

Солдатські мамочки замість протестів стають у черги за «Ладой-Каліной», кілька відчайдухів дійсно спалили військкомати та отримали величезні терміни у Гулазі, натомість всім іншим, хто потенційно міг би протестувати, дали можливість в часі мобілізації виїхати за кордон. Залишилась покірна бидломаса, яка слухняно йде на фронт, і її запас виглядає умовно нескінченним.

Путінська рашка пройшла чималий шлях, і деградувала порівняно із пізнім «совком» та ранньою РФ. Напевно тут слід проводити паралелі із нацистським Рейхом, де мобілізація продовжувалась майже безпроблемно ледь не до дня падіння Рейхстагу. І слабкі місця нашого ворога слід шукати не так у втраті живої сили, на яку цей ворог згодний у неймовірних масштабах, давно призабутих цивілізованим людством (що звісно не означає що не слід знищувати рівно стільки окупантів, скільки ми лише спроможемося ), а у тих ресурсах та ланках, які для РФ є дефіцитнішими та ціннішими за «гарматне м’ясо».

Наші західні союзники також весь цей час невірно моделювали (і на жаль схоже що досі продовжують) логіку ухвалення рішень у РФ. Якщо ми переоцінювали людиноподібність населення РФ, та відповідно його чутливість до людських втрат, то Захід крім того що поділяв з нами цю ілюзію, також весь час наділяв очільників рашкостану притаманним західним людям раціональним цілепокладанням та прагматизмом.

Ключова ідея наших західних партнерів відпочатку формулювалась як «зробити ціну війни задорогою для Пу», що передбачає наявність «максимальної прийнятної ціни», після сплати якої авантюра визнається «невигідною», і починається пошук шляхів виходу із «незручної ситуації».

Виходячи з цієї хибної логіки, поєднаної із ще більш хибним страхом «ескалації», Захід весь час війни дуже обережно дозував надання нам зброї та техніки, цілком свідомо не сприяючи швидкому та повному розгрому окупаційного війська, натомість задовольняючи наші потреби для оборонної війни та для виснаження армії РФ – виснаження, яке за розрахунком союзників вже давно мало привести Кремль до пошуку прийнятного виходу з програшної ситуації.

При цьому Кремлю збирались дати можливість максимально «зберегти обличчя», «не заганяли його в куток» тощо – що у РФ було сприйнято не як раціональність та прагматизм, а як слабкість противника, і успішно використано.

Кремль діє по-своєму не менш логічно та прагматично, аніж Захід, тільки ця логіка відмінна по самій своїй суті. В логіці РФ нема поняття «прийнятної чи неприйнятної ціни», там в основу покладено бінарну логіку «пан або пропав».

Перемога в цій війні визнана у Кремлі (і не важливо, визнана вірно чи помилково) єдиною умовою, при якій чинний режим у РФ зберігає свою владу, а відповідно після вчинених злочинів – свої життя та свободу. Поразка у війні, навіть завуальована під «компроміс», визнана точкою неповернення, після якої режим приречений. А раз так – прийнятною є будь-яка ціна перемоги, і вся західна раціональна конструкція, базована на «збільшенні ціни», не варта нічого.

Кремль пішов ва-банк, підняв ставки до екзистенційного «все або нічого», і нам не лишається нічого іншого як так само керуватись цією логікою.

З суто військової сторони, на заваді хорошим сценаріям стало недостатнє ресурсне забезпечення нашої наступальної кампанії, а ще більшою мірою – несинхронність надходження різних ресурсів.

В першу чергу ворогам дали достатньо часу для проведення великої мобілізації, та ще більше часу на облаштування небаченої з часів світових війн лінії укріплень. 450 тисяч «мобіків» + 9 місяців на спокійне облаштування лінії Суровікіна = 6 тисяч км фортифікації та небачена щільність окупантів на кожний кілометр. Чи можна було не дати цього часу – питання тепер вже суто теоретичне.

Час – взагалі один з головних ресурсів на будь-який війні. І через повільність ухвалення рішень у демократичних суспільствах саме цього ресурсу нашим ворогам регулярно вистачає із надлишком.

Давно відомі цифри забезпечення нашої наступальної кампанії бронетехнікою та артою. У статті Залужного та Забродського від грудня минулого року названий запитуваний нами ресурс – від 300 до 400 танків, 700 бронемашин, 500 гармат. З цього числа нам доставлено біля 30%, притому із затримкою в середньому на 6 місяців від планованих термінів. Навіть якби йшлося не про війну, жодний проєкт не може бути вповні реалізований при забезпеченні ресурсами на третину від потреби, та із таким зсувом таймінгу.

Враховуючи сказане, результати нашої наступальної кампанії літа – осені 2023 слід сприймати не як поразку, а навпаки – як небачений успіх наших захисників та захисниць.

За таких стартових умов наша армія здобула набагато більше, аніж будь-хто міг прогнозувати, і аніж могла б добитись будь-яка інша армія. При тому головний здобуток цього наступального року – це співвідношення втрат: в два-три рази на нашу користь по особовому складу, і чи не в п’ятеро по техніці.

Але ж оцінюють зазвичай не по тому, що було можливим і що було зроблено, а по тому, які цілі намічались початково – а вони звісно ж не досягнуті, і не могли бути досягнутими з таким ресурсом

Втім, якщо про недопоставку «заліза» впродовж цього року не говорив хіба що дуже лінивий, в тіні недопоставлених «леопардів» та «абрамсів» приховалась інша причина нашого недовершеного наступу, про яку говорити для нас набагато менш зручно.

Впродовж останніх тижнів та місяців мені десятки разів довелося почути з різних ділянок фронту, включно із ключовими, різні варіації на кшталт «у нас вперше за війну нарешті насипали вдоста мін, ми розносимо ворожий опорнік, а на нього нікому зайти…», «у нас всіх снайперів, протитанкістів та мінометників переводять у піхоту, бо нема кому наступати…» тощо.

Трохи спрощуючи, можна сказати що допоки до нас доїхала хоча б якась значима кількість «заліза» та БК, за цей час у нас закінчились люди. І в цьому вже точно винні не Шольц і не Байден, та навіть не Залужний з Шапталою.

Це – наша з вами відповідальність, відповідальність тилу, який не поспішає виправляти тиловиків на фронт. І це те, що виправити також можемо і повинні виключно ми самі.

Але перш ніж докладно говорити про нашу недомобілізацію і що нам з нею робити, варто оцінити загальну картину, та чого загалом очікуємо ми та вороги у новій реальності, що склалась за підсумками року.

 

ЧАСТИНА 2. ПАБЄДА – 2025

Стратегія наших ворогів стала набагато реалістичнішою з часів, коли вони щиро вірили що їдуть до нас на «спєцоперацію». Наразі вони навіть не сподіваються впродовж 2024 року на якісь нові територіальні здобутки, походи на Київ та Харків чи десанти під Одесою.

На наступний рік перед окупаційним контингентом поставлено досить скромну, і тому на жаль цілком реалістичну, задачу: «дєнь простоять да ночь продєржаться» (с). Програма максимум «другої армії світу» на весь наступний рік – утримати під контролем окуповані зараз території, та максимально перемелювати наші живу силу та техніку при наших спробах ці території звільнити. Це – все, але це на жаль цілком досяжна мета.

За цей самий час російська оборонна промисловість має набрати обертів, знайти дірки у санкційному режимі, які дозволять постачати всі відсутні зараз критично необхідні компоненти, та налагодити виробництво зброї та БК хоча б на такому рівні, щоб покривати всі поточні втрати воюючої армії (забігаючи трохи наперед – наразі росіянам до цієї задачі приблизно яко до неба рачки).

За цей же час їхня мобілізаційна система має провести ще кілька хвиль мобілізації, які сумарно мають додати їм ще від півмільйона до мільйона мобіків. На відміну від планів по промисловості, це виглядає значно реалістичнішим, хоч як ми побачимо трохи далі, з цим теж є багато запитань.

А що ж далі? Далі вся російська воєнна стратегія базується на майже релігійній вірі у неминучість другого пришестя. Я маю на увазі друге пришестя, як вони його ніжно називають, «Трампушкі», до Білого Дому.

За путінським планом, після обрання Трампа (яке у РФ чомусь вважають абсолютно безальтернативним сценарієм) США одразу припинять постачання нам зброї та БК, що або одразу ж примушує нас капітулювати, або ж якщо ми виявимось впертими, дозволить РФ нарешті перейти від оборони до наступу, і впродовж 2025 року нарешті нас остаточно додавити.

От тоді знову марші на Київ, одеські десанти та все інше, що обламалось у 2022му. Тільки от ворогів вже стільки, як зараз, а не скільки було тоді, а ми втомлені, виснажені, з розбомбленим тилом та без постачання БК.

Стратегія дуже нехитра, та зав’язана на декілька невідомих, з яких чомусь розглядається лише найбільш виграшний для росіян варіант. Але це не означає, що вона зовсім не має шансу на успіх. На жаль має – якщо тільки ми це дозволимо.

Я спеціально не розбиратиму позитивні для нас варіанти – і що Трампа не оберуть, і що навіть обраний він продовжить нам допомагати, і що на той час роль Штатів перейде до Європи. Це все може бути, а може і не бути, і від нас це не залежить. На мою думку, з усього що від нас не залежить, ми маємо завжди обирати найгірший для нас варіант, і готуватись саме до нього. Тоді якщо він реалізується, ми виживемо, бо будемо готові, якщо ж все піде по більш сприятливому сценарію, нам просто буде трохи легше.

Трампушка цілком може тріумфально повернутись до Білого Дому, і цілком може перекрити нам постачання у 2025 році. В Європі ж те саме синхронно зробить трійця Орбан – Фіцо – Вільдерс. Все це зовсім не так гарантовано, як собі намріяли у Кремлі. Але цілком можливо, і навіть досить ймовірно.

Але ж це станеться не раніше 2025го року. Ми маємо цілий рік на підготовку до такого сценарію. Це не багато, але і не мало. Як у тому старому анекдоті про анонсований всесвітній потоп та старого мудрого равина, «у нас є цілий тиждень щоб навчитися дихати під водою»

На мою думку, якщо ми не профукаємо 2024, як значною мірою профукали 2023, ми цілком здатні підійти до 2025 в зовсім іншому стані ніж наразі. В стані, в якому допомога від союзників буде нам звісно дуже корисною, але не аж так критично необхідною та незамінною. Стати самодостатніми та здатними самостійно забезпечувати свої потреби у довготривалій війні – саме це на мою думку має стати нашим спільним надзавданням на 2024 рік.

Я впевнений, що ми на це здатні, і маємо для цього всі необхідні ресурси – сировинні, технологічні, фінансові, та головне – людський капітал. Слід просто вже зараз поставити собі саме це завдання, і сконцентрувати всі сили суспільства та держави для його виконання. Якщо ми це зробимо, російський план «пабєди – 2025» накриється так само, як накрився план СВО.

Далі поговоримо про те, як саме нам цього добитись, але для початку варто трохи зупинитись на інформаційному супроводі нинішнього російського плану.

 

ЧАСТИНА 3. «КРИВАВИЙ КЛОУН», «ПЕРША СВІТОВА» ТА ІНШІ ОСІННІ ІПСО

Поки на справжньому фронті справи йдуть не ідеально для нас, але і геть не просто для наших ворогів, на фронті інформаційному схоже ворог вже вдруге за рік перехопив ініціативу та розгортає потужний інфонаступ.

Вперше ворог зумів розгорнути «інфоофензиву» буквально на першому тижні нашої наступальної кампанії. Наші бійці ще тільки спробували пару разів сходити у атаки на «лінію Суровікіна», втратили перші пару танків та БМП – і вже було ввімкнено цілий потужний «похоронний хор», який поховав весь наш наступ, визнав його «провальним», та заспівав дуже знайому нам пісеньку про «досягнення обома сторонами свого максимуму», «неможливість подальшої зміни лінії фронту», та як логічний висновок – про необхідність перемовин та заморожування конфлікту.

Хор був дуже дружний та голосний, в ньому зливалися голоси відомих друзів Пу та нібито наших прихильників, дипломати та політологи сиділи із калькуляторами та рахували скільки десятиліть ми будемо йти до Криму у такому темпі тощо… І чим далі тим голосніше звучало сповосполучення «корейський варіант».

Але по мірі того як наші бійці метр за метром прогризали «лінію Суровікіна», і з трьох ліній ешелонованої оборони потроху лишались спершу дві, а потім півтори, крізь цей похоронний хор почали прориватись голоси західних військових, які зовсім по іншому оцінювали наші здобутки у цій кампанії, нагадували про м’яко кажучи не адекватне завданням ресурсне забезпечення наших військ з боку союзників, акцентували на співвідношенні втрат сторін тощо.

Зрештою, колишній командувач сил США у Європі генерал Годжес прямо заявив, що його армія із таким ресурсом навіть не почала б подібний нашому наступ, і що здобутки ЗСУ при наявних ресурсах, зокрема при повній перевазі ворога в небі, його просто вражають. Літню інформаційну офензиву росіян ми із союзниками відбили, вона відкотилась, як відкочуються від наших позицій невдалі хвилі «мясгних штурмів». Добре режисований похоронний хор потроху замовк – замовк у очікуванні більш слушної нагоди та вказівок.

І от після паузи, в часі коли осіння погода об’єктивно дуже ускладнює будь-яке просування вперед, дано старт новій інформаційній офензиві. Перший постріл в ній зробив досвідчений та перевірений ворожий «інфоснайпер» Саймон Шустер.

Цей діяч добре знаний тим українцям, чия пам’ять хоч трохи відрізняється від пам’яті золотої рибки, як автор «розслідування» про «неонацистський батальйон «Азов», який збирає до своїх лав кримінальників – наці з усієї Європи». Це «розслідування» у 2018 році призвело до великого скандалу, слухань у комітеті Конгресу США, та сильно вдарило по допомозі Україні з боку головного союзника. Цілком логічно, що в момент нинішньої кризи у Конгресі США, заручницею якої стала зокрема і допомога Україні, наш ворог активізував саме цього агента впливу, із успішним досвідом ударів саме по українсько-американській співпраці.

Постать Шустера робить очевидним те, що за новою хвилею «україноскепсису» у західному інформаційному полі стоїть саме Кремль, хай навіть більшість тих, хто транслює слідом за Шустером основні меседжі цієї кампанії, можуть вірити в них цілком щиро і не вважати себе союзниками Пуйла.

В одній статті Шустера сконцентровано всі ключові меседжі нової інформаційної офензиви, які далі дробляться та порізно спливають у десятках подальших публікацій, обговорюваних нині як на Заході, так і у нас. Саме в його статті виведено всі основні наративи, у яких Кремль наразі хоче переконати західні та українське суспільства.

Отже, яку картинку нам намалювали?

На Банковій сидить президент, відірваний від суворої фронтової реальності. В цій реальності обидві сторони давно вичерпали свій наступальний потенціал, фронт завмер як у Першій світовій, і як у Першій світовій можна далі мільйонами вбивати людей без жодного просування в обидва боки. Армія втомилась, розуміє безперспективність цієї війни, і хотіла б миру за будь-яку ціну, але накази кривавого президента женуть її на безперспективні штурми. Пом’якшується все тільки тим, що самі військові намагаються ігнорувати дурнуваті накази з Банкової (притому у Шустера це виглядає так, ніби президент персонально віддає накази ледь не кожному взводу стосовно кожної лісопосадки). Тил так само стомився від війни, і прагне мирних перемовин із рашкою, але ніхто не може навіть набратись сміливості і показати президенту реальну картину. А тим часом оточення президента краде як в останній день, і це продовжує безперспективну нікому не потрібну війну, яка втім все одно зайшла у тупик…

Правда, дуже знайома картинка? Заміняємо в ній велику війну на АТО, Зеленського на Порошенка, а Єрмака на Свинарчуків, і отримуємо дослівно ту саму інформаційну операцію, за допомогою якої нам валили попереднього президента. Тоді ми на це повелися, тож росіяни сподіваються що «можуть повторити».

Можна було б позловтішатися на тему «чим тебе породили, тим тебе і обнуляють». Але насправді не варто.

Бо тим, хто розробив та напарює цю інформаційну конструкцію, абсолютно байдуже прізвище людини на Банковій. Для них важливо одне: на Банковій сидить людина, яка відмовилась капітулювати перед рашкою.

Не здався на умови Кремля – запускається операція «кривавий диктатор», лише підбираються відповідні епітети. Якщо пригадуєте, першим був «кривавий пастор», далі його змінив «кривавий барига», тепер черга «кривавого клоуна». Був би там автор цих рядків – певно був би «кривавим пінгвіном» або «кривавим ботаном» , суть справи від цього не змінюється.

Є сподівання, що наше суспільство бодай чомусь навчилось за останні роки, і вдруге на ті самі граблі не стрибне. Однак існує інша загроза – ні «кривавий пастор», ні «кривавий барига» настільки критично не залежали від військової допомоги Заходу, як наразі залежимо ми. Тож те, що не спрацює у нашому суспільстві (а правда ж, вже не спрацює?.. чи це я знову у своїй «бульбашці», відірваній від реалій?.. ), може цілком успішно «вистрелити» на Заході.

В цьому сенсі показовий свіжий вкид через «Більд» (також вже перевірений шлях закидання в інформаційний простір потрібних росіянам меседжів), де вся картинка «від Шустера» подається фактично як нібито вже загальне місце, очевидне всім та кожному, і далі вже відштовхуючись від цього як від «данності» розповідається як мудрі Байден та Шольц шляхом маніпуляцій із наданням та ненаданням зброї будуть «підводити», тобто фактично м’яко, але невблаганно примушувати, нашого «впертого» президента до мирних перемовин з Кремлем та заморозки конфлікту.

До речі, у цьому вкиді використовується та сама вада мислення Заходу, про яку я писав трохи вище: якщо вірити «Більд» (для чого втім нема достатніх підстав), Шольц та Байден планують впродовж наступного року так балансувати допомогу, щоб з одного боку не дати нам перемогти росіян (що по версії «Більд» завідомо неможливо – знайомий наратив кремлівської пропаганди; при тому якщо це «завідомо неможливо», то для чого ж тоді обмежувати нам допомогу, щоб ми бува не перемогли? автори наративів самі себе «палять» цією нелогічністю, але ж нажаль «піпл хаває»…), а з другого боку підтримувати нашу оборону та «збільшувати ціну для рашки», аж поки обидві сторони не дозріють до мирних перемовин…

Знову та сама ідея про наявність для рашки «прийнятної та неприйнятної ціни», базована на неспроможності західних людей уявити мислення, радикально відмінне від їхнього…

Те, що у Білому Домі та канцелярії Шольца дійсно бояться нашої перемоги, на жаль вже доведений факт, і це дійсно впливає на обсяги та темпи допомоги. Що ж до свідомого «підведення до перемовин» – поки далеко не факт, швидше навпаки. Це поки що більше схоже на «вологу мрію» Кремля, яку поділяють багато західних «експертів» та «миротворців».

Отже, бачимо початок потужної операції, яку в російській стилістиці слід було б назвати «прінуждєніє к пєрємірію». Поки що відбувається інформаційний етап цієї кампанії, але у випадку успіху цього етапу цілком може початись наступний – організаційний, або ж матеріально-технічний. Тобто якщо Захід проковтне картинку від Шустера, і щиро у неї повірить, схема примусу нас до заморозки конфлікту, описана в «Більд», цілком може стати із російського вкиду (чим вона є наразі) сумною реальністю політики наших союзників.

Нащо це росіянам, і яке місце ця потужна осіння ІПСО займає у загальній стратегії «пабєди – 2025»?

Щоб це зрозуміти, нам доведеться пройтися по деяких інших наративах, які доповнюють викладену вище картину, і які чомусь некритично сприймаються як на Заході, так і у нас.

 

ЧАСТИНА 4. «БЕЗМЕЖНІ РЕСУРСИ НЄПАБЄДІМОЙ РАСІІ»

Частиною російської інформаційної кампанії є твердження, що у випадку тривалої війни на виснаження ресурсів Росія за визначенням приречена на перемогу – просто тому що вона велика і ресурсів у неї багато.

Насправді ж ситуація далеко не така райдужна для Кремля, хоч і зовсім не така яку ми б хотіли бачити.

Огляд російської економіки та впливу на неї санкцій сильно виходить за межі цього і так довжелезного лонгріду. Якщо дуже коротко – «третій світ», який зухвало називає себе «глобальним Півднем», врятував рашку від колапсу.

Санкції діють, економіка просідає, багато змін є незворотніми та фатальними. Але в часовій перспективі 2025 року рашка матиме досить грошей для продовження війни, а населення ще точно не голодуватиме. Що та як буде далі – окрема історія.

Окремі успіхи російської оборонної промисловості, в першу чергу масове конвеєрне виробництво «Ланцетів» та ліцензійних «Шахедів», а також далеко не масове, але все ж таки трохи збільшене порівняно з мирним часом виробництво ракет дальнього радіусу дії, створило ілюзію що з озброєннями та БК у «другої армії світу» все добре. І от саме ця ілюзія є ключовим елементом нинішнього російського блєфу, адресованого Заходу. Склади бездонні, арсенали повні, воюй хоч до скону світу…

Насправді ж ситуація не просто відмінна від описаної пропагандою, а якраз дуже сутужна для нашого ворога.

І як не дивно, слабкою ланкою виявились не новомодні дрони, а старе добре важке «залізяччя» – танки, гармати та снаряди.

Втім, дивним це може видатись лише на перший погляд. Все дроноробство як у нас, так і у росіян, на 99% базується на компонентах з цивільного ринку, фактично лише у БЧ (бойовій частині) використовується суто військова річ – вибухівка. Тож жодний з комплектуючих «Шахеда» чи «Ланцета», крім БЧ, не потрапляє під санкційний режим, і може вільно закупатись та заводитись до Росії, а далі лише питання виробничого менеджменту (і слід визнати що з цим питанням наші вороги поки що справляються краще за нас).

Зовсім інша річ – арта, бронетехніка та снаряди. Тут за умови дотримання санкцій (а стосовно саме військових технологій, а не цивільних технологій з потенційним подвійним призначенням, режим дійсно дотримується) російський оборонпром стоїть перед потребою масштабного імпортозаміщення, до якого виявився абсолютно не готовим після трьох десятиліть тотальної залежності від західних комплектуючих.

Це може виглядати парадоксом, але нинішня путінська рашка не випускає сама навіть підшипники для танків, не кажучи про оптику або електроніку. А в танку їх не заміниш «приблизним аналогом з цивільного авторинку», так не працює.

Тож наразі ми спостерігаємо титанічні потуги кремлівського режиму поновити довоєнні оборонні виробництва, і в ідеалі збільшити їхні обсяги, але поки результати більш ніж скромні.

Наприклад, нових танків весь російський оборонпром випускає від 10 до 20 на місяць, і це верхня стеля, навіть при тризмінній роботі заводів – все впирається у критичні комплектуючі. Втім, навіть ці танки новими можна назвати досить умовно, бо оптику та низку деталей для них «канібалять» із тих старих радянських, які стоять на складах зберігання і вже не придатні для поновлення, лише годяться на донорів запчастин.

Але ж воювати можна не лише новими машинами, є ж оті самі бездонні склади, на яких ще з холодної війни зберігаються тисячі танків та іншої техніки? Є, і з них техніку активно розконсервовують. Розконсервація – процес тривалий, потребує заміни досить багатьох деталей. За місяць «переведений на військові рейки» російський оборонпром прихитряється розконсервувати максимально до 50 машин. Отже, разом із новими на фронт приїздить до 70 танків щомісяця.

Якщо порівняти це з темпами постачання танків від наших союзників, може скластись апокаліптична картина Але ж порівнювати треба зовсім не з цим, а з цифрами втрат, на заміну яким прибувають нові та розконсервовані танки. І отут, навіть якщо брати до уваги лише підтверджені зовнішніми незалежними спостерігачами по фото- та відеоматеріалах втрати, картина виглядає зовсім не втішно для наших ворогів. Нові сім десятків машин щомісяця мають собою замінити півтори – дві сотні (!) спалених за цей же час нашими захисниками та захисницями. Арифметика більш ніж очевидна, і оця різниця між «дебетом та кредитом» зростає щомісяця.

Цей «щомісячний мінус» вже можна побачити «з висоти пташиного польоту», адже на тих самих складах за Уралом, якими рашка створює міф про свої «безмежні запаси», машини розташовані простонеба, під тентами, тож легко обліковуються на супутникових знімках. Так от, станом на літо цього року ці запаси скоротились на 40%.

Тобто по простому – за півтора роки війни рашка втратила ВСІ танки, які були у строю на момент початку «СВО», плюс ще майже половину від запасів! Неважко порахувати, на скільки вистачить того що лишилось, і цифра виходить аж ніяк не в роках.

Це ще не кажучи про те, що спершу розконсервували новіші машини, а тепер знімають зі складів все старіші й старіші – ми не встигли подивуватись появі на фронті Т-62, як їм на зміну вже масово прибувають давно забуті Т-55 та Т-54…

По арті та по легкій бронетехніці картина дуже схожа, тільки ще гірша для рашки – при виробництві до 10 нових САУ за місяць доводиться знімати зі складів старі буксировані гармати, які в сучасній війні довго не виживають, а брак готових БМП та БТР призводить до появи на фронті все цікавіших та цікавіших «шушпанцерів» на кшталт незграбних комбінацій шасі від МТЛБ із спиляними з катерів гарматними баштами

Окремо варто порахувати ворожі снаряди. Їх на російських складах біля 4 мільйонів, плюс нещодавно товариш Пу наклянчив ще мільйон у товариша Ина. Річне виробництво – 1,1 мільйона, без шансів швидко його наростити (навіть за бравурним російським планом на 2 мільйони на рік вони сподіваються вийти за 3 роки).

Цифри можуть здатися страшними, якщо порівняти їх із виробництвом снарядів на Заході – так, весь ЄС так і не спромігся впродовж року виробити для нас обіцяний мільйон 155-мм снарядів, і отут вже мова не про політику, а саме про виробничі обмеження

Але ж порівнювати варто не з нашими союзниками, а з ворожими потребами. А воювати «друга армія світу» вміє виключно за умови дуже щільного і дуже неточного артилерійського вогню. При витраті 20 тисяч снарядів на добу їхні «ваєнкори» стогнуть про «снарядний голод», тоді як для нас 10 тисяч на день – омріяна цифра, до якої майже ніколи не доходило.

Станом на літо цього року росіяни вистріляли від 10 до 12 мільйонів снарядів, тобто від 5 до 6 мільйонів за кожні півроку війни! Отже при їхніх апетитах запас що лишився разом із річним виробництвом – не те що не на «переможний» 2025 рік, а далеко не до кінця 2024, десь максимум до літа чи на літо. Тобто в «бездонних складах» вже відверто просвічує дніщє

Товариш Ин навряд чи здатний додати значно більше ніж вже досипав, але навіть якщо він спроможеться ще на мільйон, це картину як бачите суттєво не змінює. Втім, скільки від Ина користі росіянам, а скільки нам – це ще окреме питання, адже ті самі «ваєнкори» вже стогнуть щодо втрат російської артилерії від розривів корейських чудо-виробів у гарматних стволах

На фоні проблем із гарматами здавалося б що з «гарматним м’ясом» на Росії все добре. Порівняно з танками та снарядами так воно і є, а от порівняно із потребами фронту, та порівняно із нашими можливостями, картина виглядає далеко не так переможно.

При загальному мобілізаційному ресурсі від 7 до 9 мільйонів (що звісно більше за наші 3-4 мільйони, але ж далеко не на порядок величин) Росія впирається в «пляшкове горлечко» у вигляді пропускної здатності мобілізаційної системи.

Минулорічна спроба набрати одночасно 450 тисяч «мобіків» призвела до повного колапсу системи, коли тисячі «мобіків» жили місяцями простонеба у лісах без наметів, ще більше їх прямо з військкоматів у цивільному одязі направляли на фронт тощо.

Тепер експериментально встановлено, що одночасно російська система здатна призвати та «перетравити» не більше 200-250 тисяч мобілізованих, і поняття «одночасно» означає період від 4 до 6 місяців на кожну хвилю мобілізації.

Отже навіть якщо ми візьмемо гірші для нас цифри (250 тисяч та 4 місяці), за рік Росія здатна виставити на фронт не більше 750 тисяч бійців, і то не одноразово, а в три хвилі (хоч направду реалістичнішими виглядають цифри 500-600 тисяч за рік). Це багато, навіть дуже багато. Але це зовсім не безмежно, і зовсім не незнищенно. І не більше, аніж можемо і повинні призвати та виставити ми.

Тим більше що ці цифри лишають за дужками низку критичних потреб, проблеми з якими з часу минулорічного «мобілізєца» поглибились та загострились. Мало видати людям повістки та одягнути їх у форму – їх треба чимось озброїти, посадити на щось що іде (а бажано щоб це «щось» також було броньованим та пострілювало ), а головне – їм треба дати толкових сержантів та молодших командирів, щоб вони стали не біомасою, а армією.

Вже минулої осені всі ці ланки виявились критичними та слабкими, а з рік що минув у наших ворогів значно поменшало що техніки, що досвідченого особового складу. Тож реальний підйомний для рашки масштаб мобілізації ми побачимо наступної весни, і він може бути значним, але далеко не вражаючим.

Звісно ж, у ворожому Генштабі чудово розуміють реальний стан речей. Але сильною стороною Пуйла завжди було вміння блефувати та тримати «покер фейс» у поганих для Кремля ситуаціях. Саме це відбувається і зараз.

Саме через критичні потреби, які Росія поки що не здатна задовільнити, розкручується весь маховик примушування нас до тимчасового перемир’я. Росії критично потрібна тривала пауза, в ідеалі на весь 2024 рік.

Навіщо витрачати шалені ресурси, та ризикувати що армія таки не витримає і наступного року таки посипеться під нашими ударами, якщо можна просто перепочити, «зализати рани» та попрацювати над помилками?

Той самий план «пабєди – 2025» стає набагато реалістичнішим, якщо не потрібно «дєнь простоять і ночь продєржаться», і в очікуванні повернення Трампушкі нести такі ж шалені втрати як цього року, якщо можна «розвести» нас та Захід, та отримати спокійний рік на підготовку нового великого наступу.

Тому операція «прінуждєніє к пєрємірію» є дуже важливою частиною загального плану очікування другого пришестя та «пабєди – 2025». І якщо ця операція буде вдалою, нам дійсно буде дуже важко – в рази важче, аніж наразі.

Для нас ситуація протилежна.

Ми не під санкціями, тож можемо паралельно нищити ворогів тою зброєю, яку нам надаватимуть союзники впродовж 2024-го, і водночас максимально розгортати своє виробництво з розрахунку на зменшення допомоги у 2025-му.

Ми можемо мобілізувати достатню кількість людей вже у 2024-му, щоб нарешті (вперше за цю війну) створити ситуацію нашого чисельного переважання над ворогом.

Останнє твердження може здатися дивним – адже окупантів на нашій землі щось від 420 до 450 тисяч, тоді як нас захищає приблизно мільйон людей у пікселі.

Однак їхні чотириста тисяч – це саме воююча армія, тобто фронт та найближчий прифронтовий тил. Сюди не включені навчальні полігони з «мобіками», тобто їхні резерви, частини на ротації у тилу, поранені (які лікуються у Росії), шпиталі, вся тилова логістика, штаби та склади крім тих що вже прямо біля «передка» тощо.

Наш мільйон – це всі сили оборони, включно з фронтом, північним кордоном (де доводиться тримати чималі сили), резервами, частинами на ротації, десятками (якщо не сотнею) тисяч поранених на лікуванні, всією тиловою логістикою, частинами забезпечення, рембатами, навіть включно з ТЦК.

Тож на фронті ми весь час воюємо меншими силами проти переважаючих, і змінити це ми спроможні вже наступного року – звісно, якщо поставимо собі це за мету.

Натомість пауза у війні не дасть нам практично нічого, чого б ми не мали під час активних бойових дій, але буде вповні використана ворогом і для нарощування та накопичення його сил (якого не станеться поки тривають бої, виснажливі і для нас, але ще більше для ворога), та для руйнації нашої міжнародної підтримки (яка і так слабшає, а за умови коли можна буде «видихнути» і сказати «ну ми ж не дали Пу перемогти, там тепер хай і поганий, але ж мир», просто водночас розвалиться).

Ми чудово розуміємо, що ніхто нам насправді не пропонує «корейський варіант», тобто заморозку конфлікту по чинній лінії фронту на роки чи десятиліття. Цей варіант має безліч своїх «мінусів», але їх можна навіть не обговорювати, адже в реальності цього для нас нема.

Нам пропонують «в’єтнамський» або ж «чеченський» варіант, коли підписується перемир’я, яке не вирішує конфлікт, а лише «приморожує» та «підвішує» його.

Росія зализує рани та поновлює сили, працює над помилками, і як тільки обстановка складається вигідно для неї, всі мирні угоди миттєво порушуються, як то вже бувало не раз і не два.

В нашій пам’яті відносно свіжі В’єтнам та Чечня, але взагалі-то наша країна сама вже була жертвою порушення Росією мирних угод – саме так припинила своє існування УНР.

Продовжувати війну у 2024, нарощувати наші наступальні зусилля, збільшувати армію шляхом масової мобілізації – для нас важкий вибір, але це менше зло з двох реально можливих.

Це вибір, який залишає нам шанс на перемогу, і шанс дуже не нульовий. Перемир’я практично дорівнює нашій поразці. А чому дорівнює наша поразка можна запитати у мешканців Бучі.

Але для того щоб наш шанс на перемогу перетворився на Перемогу, а не поповнив величезну колекцію наших втрачених шансів, нам всім слід прожити 2024-й зовсім не так як 2023-й, а трохи більш схоже на 2022-й.

 

ЧАСТИНА 5. МОБІЛІЗАЦІЯ – 2024

Наші успіхи першого року великої війни були дуже значною мірою зумовлені тотальним характером нашого національного спротиву. Не кожний взяв до рук автомата, але майже кожний відчував цю війну і як загрозу особисто для себе, і як свою особисту справу. Були прикрі винятки, і насправді їх було до фіга і трошки – але ж навіть вони відчували себе саме винятками і ховались.

Цього року наші захисники та захисниці так добре робили свою справу, що ми у тилу розслабились. Ми перегнули палицю в тому, що на початку війни видавалось цілком правильним: у збереженні в тилу способу життя, мінімально відмінного від довоєнного. Ця початково вірна ідея (не дати війні загнати нас всіх у суцільний неперервний стрес, та водночас максимально зберегти нашу економіку мирного часу) зіграла з нами злого жарта.

Яскравим прикладом того, до чого ми докотились, є заставка від Київстару, яку я часто чую у телефоні: «абонент розмовляє, і поки він розмовляє, Перемога наближається!». Нема більш кривого світогляду, аніж висловлений в цій нібито позитивній заставочці.

Перемога не наближається сама, поки ми розмовляємо телефоном. Її слід наближати щодня, і це мають робити не лише ті хто на фронті, а і всі ті, хто насолоджується спокоєм у них за спинами. Інакше вона віддалятиметься день за днем, а коли вона віддаляється від нас, вона наближається до Москви.

Міцний фронт, прекрасна робота ППО та економічна допомога Заходу, в поєднанні із кривою системою мобілізації, при якій людина раз одягнувши піксель вже позбавлена шансу його зняти, призвели до розділення країни на дві «касти» – тих, хто «вірує в ЗСУ та чекає на перемогу», насолоджується тиловим життям, майже таким як до війни, і тих, хто назавжди відправився кудись там «далеко» на війну.

Війни такого масштабу як наша не виграються лише армією, їх виграють лише нації, спільним надзусиллям. Минулого року ми показали нашу здатність на таке надзусилля, а далі вирішили що вже зробили достатньо. На жаль, це не так, і попереду ще більше праці, аніж ми вже доклали.

Це насправді нормально – це така сама динаміка, як у Другої світової, коли рік від року не те що не легшало, а навпаки ставало ще тяжче, і Рейх пручався з кожним роком все сильніше та затятіше, аж поки остаточно не «накрився». Бої 1943-го були тяжчими за 1942-й, 1944-го – значно тяжчими за 1943-го, бої ж весни 1945-го згадують як небачене до того пекло. Ракети «Фау» засипали Лондон не на початку війни, а якраз таки у 1944-му.

Ми наразі в умовному 1943-му (а може навіть у 1944-му, хоч все ж краще триматись обережнішого прогнозу), і ще попереду головні надзусилля Кремля для «пабєди»; ці надзусилля будуть так само приречені, як конвульсії Рейху, якщо ми займемось війною з тою ж енергією, що рік тому, тільки вже значно спокійніше та системніше. Нам потрібне значно більше зусилля, аніж минулого року, не кажучи вже про цей. Щоправда, зусилля більш зважене, розмірене, без нервів та поспіху.

Для початку ми маємо сильно змінити кількісне співвідношення тих хто у тилу, та тих хто у пікселі.

Я далекий від емоційних криків «служитимуть всі!» – в нас реально немає такої потреби. Але потреба додати до лав ЗСУ ще хоча б півмільйона людей впродовж наступного року (бажано впродовж першого півріччя), та мати напоготові у реальному, а не віртуальному резерві ще до мільйона – це і необхідно, і абсолютно реально. І насправді ці цифри дуже далекі до «служать всі»

На мою думку, без вирішення проблеми великої мобілізації наші шанси на перемогу вкрай малі, якщо взагалі зберігаються.

Є речі, які не компенсуються нічим іншим, аніж просто кількістю особового складу. Якщо ж ми вирішимо цю проблему, то це вже мінімум половина перемоги, притому з другою половиною – залізом, нам хоч якось допомагають союзники, хоч і ми також самі маємо що покращити. А от набрати людей нам ніхто і ніколи не допоможе, це суто наше завдання. І завдання саме для тилу.

На мою думку, забезпечити нам мільйонне поповнення не можливо ні лише «батогом», ні виключно «пряниками». Це не може зробити сама лиш держава, як апарат примусу – наше суспільство занадто вільне, аби вистачило голої «вертикалі».

Потрібний двосторонній рух, де з одного боку саме тилове суспільство має докорінно змінити своє ставлення до мобілізації, та почати це змінене ставлення демонструвати, а водночас держава має почути поради суспільства щодо тих кроків, які мають бути зроблені назустріч кожному «мобіку», щоб тилові люди з іншим настроєм ніж зараз направлялись до ТЦК, а їхні родини з гордістю їх проводжали, а не умовляли ухилитися. Ну і без жорстких та непопулярних заходів не обійтися, «закручування гайок» також є необхідним та виправданим.

І в першу чергу для потрібної нам ДОмобілізації слід вирішити питання ДЕмобілізації.

Я розумію командирів, які не хочуть відпускати найдосвідченіших бійців. Але є простий медичний факт – на війні люди зношуються, і зношуються швидко. Всі, хто воюють з весни та літа минулого року, вже за станом здоров’я далеко не найкращі вояки. Навіть з цих міркувань їх потрібно поступово вертати додому.

Але значно важливіший навіть не сам їхній стан, хай вже пробачать мені прагматизм та негуманність, а психологічний стан та мотивації тих кого слід мобілізувати їм на заміну.

Коли навесні 2022-го люди йшли воювати «до Перемоги!», ніхто не уявляв собі це як кількарічну епопею. Здається, я був чи не першим, хто тоді написав що війна – марафон, а не спринт. Але навіть я, коли це писав, мав на увазі рік-півтора, а аж ніяк не роки. На фоні тодішніх «двох-трьох тижнів» мій прогноз виглядав похмурим Між тим ми наразі стоїмо перед необхідністю прийняти неприємний факт: ми зовсім не знаємо, як довго нам ще воювати. І це змушує дуже сильно переглянути багато що, зокрема питання терміну служби.

Мобілізуватись – в будь-якому разі непростий вибір. Але мобілізуватись на рік, півтора-два, чи нехай навіть три, та знати що після цього тебе замінить хтось інший, хто ці рік або три прожив за твоєю спиною, а ти вернешся в мирне життя – то одна історія. Купити квитка в один кінець, і воювати «до перемоги» – зовсім інша, незрівнянно важча.

Я не готовий сказати, який саме термін служби зараз був би оптимальним – для цього треба мати більше інформації про чисельний склад ЗСУ, аніж мені можна знати. Але сам факт необхідності встановити такий граничний термін для мене очевидний, і це мені видається першим і чи не головним кроком для успішної масової мобілізації.

Паралельно з цим кроком вартувало б і «закрутити гайки», а саме закрити найбільшу прогалину у нашому мобілізаційному законодавстві – криміналізувати ухилення від військового обліку.

Наразі мобілізований боєць, навіть якщо він служить першу хвилину, вже не має права на втечу – це кваліфікується як злочин дезертирства. Натомість ухилення від військового обліку, відмова отримувати повістку, навіть втеча через вікно з ТЦК – адміністративне правопорушення, легше навіть за перевищення швидкості водієм. Ми мусимо на час дії військового стану прирівняти ухилення від обліку до дезертирства, із відповідним покаранням.

Звісно ж, при цьому процедури постановки на облік та отримання повістки слід максимально спростити, зокрема зробити їхню електронну версію в «Дії».

Виправлення ситуації з обліком дозволить зокрема вирішити одне із найбільш болючих питань – вік мобілізованих. Зі зрозумілих історичних причин саме моє покоління «50+», оті самі «раждьонниє в ес ес ес ер» (с), набагато повніше представлені на обліку у ТЦК, тоді як молодші покоління вже виросли в уявленні що то все непотрібна формальність. Між тим солдат віком за «полтінік» чи під «полтінік» вже суто фізично є далеко не найкращим бійцем, своє тіло та своє здоров’я на жаль не обдуриш, воно хочеш чи ні жорстоко нагадує про вік.

Я не пропоную набирати 18-річних дітей. Але найкращий солдат – це людина віком 25-35 років, вже достатньо доросла психологічно, але ще здорова фізично та придатна до важких навантажень. Між тим саме ця вікова категорія м’яко кажучи неповно представлена в системі військового обліку.

Ну а на додаток до цих двох головних кроків на мою думку слід вжити ще деякі заходи, кожний з яких сам по собі не є вирішальним, але разом вони як мені здається дозволять кардинально змінити ситуацію з поповненням лав ЗСУ.

Для початку варто чим скоріше відмінити наказ Генштабу від липня минулого року, який забороняє ТЦК мобілізовувати людей за відношенням від військової частини. Тобто якщо є ВЧ, де я хотів би служити, та де готові мене взяти, і я приходжу до ТЦК із відповідним папером з ВЧ, наразі мене пошлють. Притому пошлють не додому, а в іншу ВЧ, яку в цей момент комплектує мій ТЦК. І справа не у поганому воєнкомі – у воєнкома є пряма заборона ГШ направити мене за відношенням, і звісно ж він цю заборону не порушить.

Я розумію мотиви, з яких ГШ віддав цей наказ – надто багато було бажаючих отримати відношення з тилових частин.

Однак по-перше, ці частини все одно також мають бути укомплектовані кимось, і мають виконувати свої функції. Зрештою, за нормами армії США на одного бійця на «передку» припадає 11 (прописом: одинадцять!) військовослужбовців у всьому ланцюжку забезпечення воюючої армії. Звісно, ми не можемо собі дозволити таке співвідношення, але ж в будь-якому разі кількість «сапорту» в рази перевищує кількість бійців на «нулях», і це об’єктивна необхідність.

Але якщо це аж надто когось дратує – ок, на крайняк можна дозволити мобілізацію по відношенню лише на бойові посади у бойових частинах. Але це точно треба дозволити, і дати частинам право самим здійснювати рекрутинг, а не лише чекати тих, кого до них пришлють ТЦК.

Досвід «Гвардії Наступу», «Азову» та Третьої Штурмової переконливо доводить, що в країні не закінчились не лише люди, готові мобілізуватись по повістці, але навіть добровольці.

Третя Штурмова наразі не те що не має проблем з кандидатами, навпаки, ще робить конкурс та відбирає далеко не всіх! Цей контраст з більшістю частин, укомлектованих в середньому на 60%, притому далеко не найздоровішими фізично, переважно літніми «мобіками», показує що потенціал добровільних захисників в Україні досі значний. Але люди не хочуть «купляти кота в мішку», бояться потрапити під команду якогось доморощеного «жукова» (будемо чесними – їх на жаль у ЗСУ вистачає ), а воліють знати під яким командуванням та з ким разом підуть у бій, і це бажання нормальне.

А ще дуже важливо трохи змінити систему розподілення мобілізованих по посадах у ЗСУ, хоч це технічно і не так просто зробити, на відміну від попередніх кроків. Слід враховувати цивільні скіли та досвід людини, а не лише її формальний ВОС (військово-облікову спеціальність). Наразі хто б ти не був – айтівець, менеджер, бізнесмен, майстер-ремонтник тощо – якщо тільки ти не маєш якогось специфічного ВОС, ти підеш солдатом у піхоту. Натомість на управлінські посади дістануть з нафталіну відставників совкового розливу, а айті послуги взагалі будуть шукати невідомо де та як.

Ми дійсно можемо собі дозволити розкіш розкидатись людьми із цінними професійними навичками, лише тому що це не відбито рядком у воєєніку? Чи все ж повинна бути певна відповідність тому, що людина робитиме на війні, з тим що людина взагалі вміє робити?

Чомусь ТЦК очевидно, що тракториста краще направити водити або ремонтувати бронетехніку, дальнобійник у цивільному житті має у армії водити тягачі чи бензовози, а професійний кухар швидше за все у війську також годуватиме бійців. Але цей самий підхід не поширюється на безліч інших цивільних скілів, не менш необхідних ЗСУ у сучасних умовах.

Не популярний, але також на мою думку необхідний крок – відміна відстрочки здобувачам другої та третьої вищої освіти. Я не вважаю, що всі хто зараз її здобуває, обов’язково ухилянти (хоч статистика збільшення вступу у 2022 та 2023 дуже красномовна). Може хтось дійсно випадково саме зараз дозрів до отримання іншого фаху. Соррі, але наразі це розкіш, яку ми не можемо собі дозволити. На час дії воєнного стану відстрочка має бути скасована, натомість має бути надана академвідпустка на весь термін служби, щоб після війни не було потреби перевступати.

Лише один цей крок дасть армії десятки тисяч чоловіків, переважно «правильного» віку, якраз від 30 до 40. Притому всі ці люди вже мають першу вище освіту, тож їх можна всіх відправляти на тримісячні офіцерські курси, і отримати велику кількість молодших лейтенантів – командирів взводів та відділень. Якщо цей крок зробити безпосередньо зараз, перед зимовою сесією, то якраз прямо після неї можна буде оформити академвідпустки всім цим призовникам, і отримати значне поповнення лав ЗСУ не поступово, а за одну коротку хвилю, що саме по собі дає ряд переваг.

Ну а якщо війна затягнеться ще значно довше, слід бути готовим до того, що можливо доведеться скасувати відстрочку також для здобувачів ступеня магістра, навіть при першій освіті. По закінченні бакалаврату доведеться піти воювати, можливо також через офіцерські чи сержантські курси, а в магістерці навчатись вже потім, із здобутим бойовим досвідом.

Щодо кроків, які можуть дати значне поповнення лав ЗСУ за короткий термін, я б розглянув ще деякі дуже прості заходи, проти яких звісно виступатиме ціле професійне лобі, але які на мою думку також є необхідними.

Скажіть, ми реально потерпаємо від засилля злочинців? Ми боїмось вийти з дому, бо нас там чекають озброєні банди? Ні? То можливо нас у воєнний час важливіше захистити від навали орди, а не від шахраїв чи хуліганів? І може саме на це варто спрямувати хоча б частину від чверті мільйона поліцейських?

Так, чверть мільйона – це лише Нацполіція. А ще є ДБР, СБУ (яке м’яко кажучи не все задіяне на пошуку російських шпигунів, зрадників та диверсантів), НАБУ, НАЗК, прокуратура, фіскальна поліція, митниця, суди, судова охорона та охорона в’язниць, загалом щонайменше півмільйона здорових мужиків із табельною зброєю.

Ні, я не вважаю, що на час війни треба скасувати захист правопорядку та правосуддя. Але ж кількість правоохоронців мені видається м’яко кажучи не відповідною реальним потребам, особливо порівняно із потребою в людях на війні.

На крайньому засіданні судилища над Червінським тільки в залі суду охорону здійснювали 32 бійця, тобто взвод повного складу, а ще два взводи чергували у дворі в «автозаках» – тобто разом була задіяна повна рота (!) особового складу. На фронті зараз складно знайти роту, укомплектовану не те що на 100, а хоча б на 80 відсотків…

Відправка на фронт хоча б третини (не кажучи вже про половину) правоохоронців вирішила б купу проблем у комплектації армії, тим більше що ми говоримо про людей, які регулярно проходять медкомісії, здають нормативи фізпідготовки, володіють хоча б базовими навичками поводження зі зброєю, тобто мають завідомо кращу підготовку порівняно із середнім цивільним «мобіком». Це так само потенційні сержанти та молодші офіцери, яких так гостро не вистачає на фронті.

А щоб можна було зменшити кількість тюремної охорони, та вивільнених бійців (а отут ми говоримо саме про бійців у повному сенсі, дуже непогано навчених та озброєних) відправити воювати, можна паралельно дозволити в’язням, засудженим за не найтяжчі злочини, замість відбуття покарання піти спокутувати провину перед суспільством на фронті. Наразі таке можливо лише для засуджених АТОшників, і то процедура отримання судового рішення про дозвіл відправитись на фронт нагадує кілька кіл пекла та займає довгі місяці. Натомість наші вороги саме звільненими в’язнями взяли Соледар, Бахмут, та наразі дотискають Авдіївку.

Так, всі ці речі – непопулярні. Але війна – це не про популярність, а про виживання. Альтернативою великій потужній мобілізації для нас є лише програна війна. При тому нам не дадуть ніяких компромісів, ніхто з нами не «зустрінеться посередині» – в разі слабкості нас просто знищать.

Пройшов час гібридних «спецоперацій», Росія не приховує наміру раз і назавжди вирішити «українське питання» – саме в тому сенсі, як Гітлер казав про остаточне вирішення питання єврейського. Якщо це для нас краще, аніж піти на непопулярні кроки та мобілізуватись – ну значить ми заслуговуємо, щоб наше питання вирішили.

Колись наші предки вже зробили подібний хибний вибір. УНР була чудовою демократичною країною, навіть надто демократичною. Вона не провела мобілізацію, а добровольців, готових за неї померти, виявилось не достатньо багато. УНР окупували росіяни, і через декілька років ті самі прості українці, які пересиділи війну по домівках, і не ризикнули життям за свою країну, масово помирали страшною смертю у ГУЛАГУ та на засланні, вмирали від голоду, божеволіли та їли власних дітей… Можливо цей досвід навчив нас, що піти на фронт – не найстрашніше, що може трапитись із людиною? Найближчий час покаже, чи засвоїли ми цей урок.

Між іншим, ми тут говоримо про тривалість війни та про мобілізацію як про нібито не пов’язані між собою речі. Натомість вони дуже пов’язані. Нас не настільки мало, щоб фронт обвалився і окупанти прямо завтра знову поперли на Київ. Але нас не вистачає на створення чисельної переваги, щоб як слід натиснути та «винести» окупантів за парєбрік. Тож при нинішніх темпах «вялотекучої» недомобілізації війна триватиме ще довго, аж до повного виснаження наших людських ресурсів та терпіння західних союзників (див. вище про російський план «пабєди»). Потужна ж мобілізація в декілька послідовних хвиль значно збільшує шанси не лише взагалі закінчити війну нашою перемогою, але і зробити це в більш-менш осяжні терміни, можливо навіть до омріяного Кремлем 2025-го року.

Втім, мобілізувати слід не тільки людей, але і всі інші ресурси.

 

ЧАСТИНА 6. ФІНАНСОВА МОБІЛІЗАЦІЯ
Затяжна війна передбачає значні витрати, це така банальність, що навіть якось незручно це писати 🙂
Однак при всій очевидності цього факту складається враження, що українці просто не хочуть з цим фактом погодитись. Кожна плиточка свіжонамощених тротуарів, кожна поремонтована комунальна споруда, кожний новий фонтанчик чи клумбочка просто криком кричать: «ні, ми не віримо у війну, у нас все як було раніше!».
Перший дууууже обережний крок в правильному напрямку зайняв кілька місяців дебатів, та й то завершився трохи криво. Я маю на увазі те, що у громад нарешті забрали військовий ПДФО, який взагалі звалився на громади абсолютно незаслужено, як яскрава ілюстрація приказки про «кому війна, кому мати рідна».
Щоправда, коли його нарешті забрали, він якимось дивом дістався не МінОборони чи Мінстратегпрому, а Держспецзвязку. Чому саме ця дуже спеціалізована та дуже специфічна контора буде раптом на десятки мільярдів гривень невідомо де та у кого закуповувати дрони для фронту – дуже дивний поворот, який частково нівелює правильність самого кроку із відбиранням військового ПДФО від громад до держави. Однак цю кривизну відносно неважко буде виправити, коли (ну чи якщо – все ж таки презумпція невинуватості 😉 ) Держспецзвязку не впорається із поставленим завданням.
Натомість цей косметичний крок на мою думку сам по собі майже нічого не вирішує в масштабі наших військових потреб. Необхідно взагалі переглянути всю структуру нашого бюджетування на час великої війни.
Децентралізація – один з головних наших здобутків на шляху реформ, і це загалом прекрасна річ… в мирний час. Немає нічого більш централізованого ніж велика війна. І це передбачає зокрема нечувану та неприйнятну в нормальному житті, але життєво необхідну в часі війни, централізацію ресурсів.
У громад слід забрати не тільки військовий ПДФО, але більшу частину коштів, отриманих від реформи децентралізації. Звісно не назавжди, а лише на час великої війни.
І забрати не абстрактно «в закрома Родіни» – адже із держбюджету також можна не лише купувати зброю, але і фінансувати серіальчики. Все, що забирається на військові потреби, має бути сконцентровано у одному Оборонному фонді, про створення якого давно заявляли, але якого досі чомусь не існує. Це крім зручності оперування фінансами також дозволить нам з вами хоча б частково контролювати, що саме і як закуповується для нашої перемоги.
Звісно ніяку здорову ідею не варто доводити до абсурду. Ніхто при пам’яті не пропонує позбавити зарплат лікарів чи вчителів, припинити вчити дітей, зупинити тролейбуси тощо.
Але поточні видатки то одне, а розвиток – трохи інше. Можна в часі війни фінансувати лише необхідний мінімум поточних потреб, натомість всі покращення та вдосконалення відкласти на після перемоги. Вчити дітей – однозначно потрібно, а от ремонтувати школу (якщо звісно мова не про провалений «прильотом» дах, а про новенькі віконечка тощо) можна і зачекати. І такий підхід застосувати до всього.
Ми з вами також можемо платити більше. Півтора відсотки військового збору – це м’яко кажучи не відповідає масштабу виклику, який стоїть перед нами. Цей збір вартує подвоїти для більшості з нас, від сплати трьох відсотків ми якось голодними не станемо.
А ще я б зробив його прогресивним, тобто від певного рівня доходів він міг би стати 4-х, а ще від певного навіть 5-ти відсотковим. Це ніби дрібничка, але разом це дало б суттєве додаткове надходження до того самого ще не створеного, але вкрай необхідного, Оборонного фонду, та заодно хоча б мікроскопічно, але все ж хоч трохи більш рівномірно розподілило тягар війни поміж тилового люду.
Військовий час – цілком достатня причина для тимчасового збільшення акцизів на всі підакцизні товари, та для направлення акцизних зборів до Оборонного фонду. Тимчасовість – ключове в цій схемі, акцизи мають в перший же день після завершення війни автоматично повернутись до довоєнного рівня. Але наразі вони можуть дати нам ще якусь кількість снарядів, мін або дронів.
Запровадження цих вкрай непопулярних заходів «фінансової мобілізації» дозволить нам впродовж року інвестувати в «квантовий стрибок» нашої оборонної промисловості.
Якщо ми це зробимо, в кінці 2024 року ми набагато спокійніше будемо спостерігати за дебатами у Конгресі США та за виборами у союзників.
При тому чим сильнішими, самодостатніми та впевненішими в своїх силах ми будемо, тим легше буде зберегти та навіть збільшити західну допомогу нам. Щоб там не казали, але в реальному світі інвестують не у слабких, хай би і героїчних, а у сильних, самодостатніх та схильних перемагати. Допомагають тим, хто здатний сам собі допомогти, а не прохачам, які б’ють на жалість.
Як саме забезпечити вказаний квантовий стрибок, оскільки самі по собі кошти є необхідною, але ще недостатньою умовою – гадаю що це тема для окремого лонгріду, сюди вже не лізе 🙂 Якщо це цікаво, я можу описати своє бачення проривного розвитку нашої оборонки у 2024-му, але все ж трохи згодом 🙂
Поки лише анонсую, що так, бачення що робити існує, і загалом мій прогноз щодо нашої спроможності вийти на самозабезпечення хоча б головними видами БК, а можливо також створення переваги над ворогом хоча б по окремих видах озброєнь – позитивний.
Звісно ж, за умови дуже рішучих та часто непопулярних кроків.

 

 

(Оновлено 15:00)

Деловая столица

Юрий Вишневский, политический обозреватель

Новое лицо войны. Чего ждать от мобилизации и фортификации вместо контрнаступления

Механизм тотальной проверки документов в целях мобилизации был придуман Кабмином еще два года назад. Однако воспользоваться им власть решилась только сейчас

Мы вступили во вторую зиму полномасштабной войны. Можно предположить, что, как и год назад, интенсивность боев снизится. В то же время зима — это время для подготовки к весне, когда ожидаются новые большие сражения. И наша власть уже усилила активность в двух направлениях: пополнение войска и строительство оборонительных сооружений.

В обоих случаях речь идет о решениях, которые можно было принять еще полтора года назад. Долгое время власть надеялась, что можно будет как-нибудь обойтись без этих мер. Но не получилось.

Коменданты с чрезвычайными полномочиями

Во второй половине ноября специальные решения об усилении мобилизации приняли советы обороны нескольких областей. Например, 17 ноября новоназначенный комендант Львовской области Тарас Грень во исполнение решения совета обороны области, которое тогда же было введено в действие главой ОГА Максимом Козицким, издал приказ, которым уполномочил военнослужащих территориальных центров комплектования (ТЦК) на проверку документов у военнообязанных 18-60 лет и обязал всех военнообязанных 18-60 лет носить с собой документы и предъявлять их уполномоченным лицам ТЦК.

22 ноября глава Харьковской ОГА Олег Синегубов после заседания совета обороны области заявил, что проверка наличия военно-учетных документов будет усилена в развлекательных заведениях. 24 ноября новый глава Полтавской ОГА Филип Пронин (назначен 10 октября) ввел в действие решение совета обороны области, которое поручило ТЦК вместе с главным управлением Национальной полиции в Полтавской области “усилить меры по мобилизации человеческих и транспортных ресурсов”.

Тут ключевое значение имеет привлечение Нацполиции. Говорят, что в Харькове полиция уже выезжает на дорожно-транспортные происшествия вместе с представителями ТЦК, и нарушители сразу получают повестку в военкомат.

Но наиболее системно поступили на Закарпатье. Там 30 ноября глава ОГА Виктор Микита ввел в действие решение совета обороны области, согласно которому 1 декабря начинается “проверка документов у лиц на территории Закарпатской области”. С этой целью глава ОГА и начальник областного ТЦК должны совместным приказом назначить комендантов районов и городов. Коменданты должны будут назначить уполномоченных лиц, которые и станут проводить проверки.

Самое главное, что это никакое не ноу-хау закарпатского Микиты. Комендантов с чрезвычайными полномочиями придумал Кабмин в постановлении №1456, принятом 29 декабря 2021 г. в ожидании российского вторжения. Этим постановлением утвержден Порядок проверки документов у лиц, осмотра вещей, транспортных средств, багажа и грузов, служебных помещений и жилья граждан при обеспечении мер правового режима военного положения. Кстати, комендант Львовщины Грень на брифинге для журналистов тоже сослался на этот документ.

В этом Порядке как раз и записано, что сначала должен появиться приказ о назначении коменданта, который будет иметь полномочия “единого управления определенными силами и средствами Госспецтрансслужбы, Национальной гвардии, Госпогранслужбы, Национальной полиции, СБУ, ГНС, ГТС, ГСЧС, военных администраций”.

Поясним, почему первой названа Госспецтрансслужба. Это специализированное воинское формирование в системе Минобороны. Согласно закону, одной из основных функций этой службы является выполнение мер, направленных на соблюдение правового режима военного положения. То есть это те воинские подразделения, которые может привлекать комендант для проведения тотальной проверки документов в интересах мобилизации. Также комендант может привлекать все другие силовые структуры, которые есть под рукой.

Согласно Порядку, комендант своим приказом определяет уполномоченных лиц Нацполиции, СБУ, Нацгвардии, Госпогранслужбы, ГНС, Гостаможслужбы и Вооруженных сил, которым предоставлено право на проверку документов у лиц, осмотр вещей, транспортных средств, багажа и грузов, служебных помещений и жилья граждан.

Эти уполномоченные лица имеют право требовать документы у любого лица, “если существует достаточно оснований полагать, что лицо совершило или намерено совершить правонарушение”. То есть можно подойти к любому мужчине мобилизационного возраста и потребовать у него документы на том основании, что он, наверное, или уже уклонился, или намерен уклониться от мобилизации.

Если мужчина отказывается предоставить документы, тогда, согласно Порядку, “уполномоченное лицо задерживает такое лицо для его установления на срок, предусмотренный Кодексом Украины об административных правонарушениях”. Согласно статье 263 КУАП, этот срок может составлять до трех суток.

Предположим, что сразу или после уговоров мужчина вынимает документы или ему привозит их кто-то из родственников. Далее уполномоченное лицо, наверное, за пару минут может пробить фамилию, имя, отчество, зарегистрированное место проживания по базе данных и выяснить, получил ли мужчина повестку в военкомат. Если не получил — то вручить ее и предупредить об ответственности за неявку.

Возможны разные мнения насчет того, достаточно ли эффективен этот способ, можно ли действовать мягче, или, наоборот, нужно что-то пожестче. Но важен сам факт, что этот механизм тотальной проверки документов был придуман Кабмином еще два года назад, за два месяца до большой войны. Однако воспользоваться этим механизмом власть решилась только сейчас.

Не вызывает ни малейшего удивления, что в качестве пилотных регионов для тотальной проверки документов взяты Львовщина и Закарпатье. Ни для кого не секрет, что немало мужчин уехали туда из других регионов в расчете переждать войну или в надежде нелегально перебраться за границу. Поэтому там на первый план выходит не поиск тех, кому можно вручить повестку, а выявление лиц, которым повестка уже была выписана (скорее всего, в какой-то другой области или Киеве) и которые от ее получения уклонились — или же повестку получили, но в военкомат не прибыли.

“Мин и бетона хватит”

Наряду с мобилизацией, еще одной горячей темой в последнюю неделю стала фортификация. 28 ноября Владимир Зеленский рассказал по итогам Ставки, что фортификацию “значительно усиливаем”. “Были подробные доклады на всех уровнях: Генштаб, Министерство обороны, премьер-министр, областные власти, командующие оперативно-стратегическими группировками войск. Все деньги есть. Все решения есть. Должна быть полная соответствующая работа в громадах. Все абсолютно детализировано — мин и бетона нашему государству точно хватит. Требуется больше скорости и эффективности, и у каждого, кто за это отвечает, есть четкие задачи”, — сообщил он.

30 ноября Зеленский провел в Запорожье специальное совещание по фортификации. По его словам, основные направления, где нужно усилиться, ускориться со строительством сооружений, это в первую очередь Авдеевское, Марьинское и другие направления на Донетчине. На Харьковщине это Купянское направление, а также оборонная линия Купянск — Лиман. “И вся Харьковщина, и Сумщина, и Черниговщина, и Киевская, и Ровенская области, Волынь. И также юг — Херсонская область”, — добавил он. Опять были доклады областных властей, всех соответствующих военных руководителей, министра обороны Рустема Умерова и его первого заместителя генерала Александра Павлюка. Как рассказал Зеленский, были обсуждены форматы сотрудничества с частным бизнесом, который мог бы присоединяться к выполнению таких работ или поставкам необходимых материалов.

Иногда красноречивым бывает и молчание. В данном случае примечательно то, что Зеленский ничего не говорит о том, почему такое совещание было проведено лишь сейчас, на 22-м месяце большой войны. И украинцам приходится самим искать ответы.

1 декабря на сайте “BBC News Украина” вышло интервью генерала армии Виктора Муженко, который в 2014-2019 гг. был начальником Генштаба — главнокомандующим ВСУ, а в первые два месяца большой войны помогал главнокомандующему ВСУ Валерию Залужному. Он рассказал, что предложения о строительстве фортификаций были готовы еще весной прошлого года.

“Я вижу дальнейшие наши действия такими — это стратегическая оборона, построение глубоко эшелонированной, оборудованной в фортификационном плане обороны, соответствующих рубежей, позиций и т.д. И почему-то мы только сейчас об этом заговорили. Хотя в марте 2022 года я объехал Донбасс, Запорожскую, Днепропетровскую область, север Украины до Киевской области. И там стоял вопрос как раз и были предложения по оборудованию соответствующих рубежей”.

Почему же эти предложения не были реализованы? “Мы все ожидали, что удачно проведем это контрнаступление в этом году и выйдем на государственные границы Украины 1991 года. Ну, пожалуй, это была такая ошибка”, — предположил Муженко.

Причина, скорее всего, была чисто психологическая. Власть боялась, что масштабное строительство фортификационных сооружений будет воспринято украинцами пораженчески — как свидетельство намерений перейти к длительной обороне. Поэтому на телемарафоне тема необходимости фортификаций была фактически табуирована, разрешено было только смеяться над вражеской “линией Суровикина”.

Хотя реально мы даже в самом лучшем случае не могли бы вести наступление по всему 1500-километровому фронту. И фортификации были необходимы по крайней мере на тех участках, на которых мы собирались наступать в последнюю очередь (не раньше освобождения Крыма). Это прежде всего участки фронта на территории Донецкой области. Не удивительно, что именно их Зеленский называет сейчас первыми по приоритетности для строительства фортификаций: “Авдеевское, Марьинское и другие направления на Донетчине”.

Разумеется, враг будет занят таким же строительством по ту сторону линии фронта. И у Путина тоже хватит и мин, и бетона. Поэтому в данном деле, как и в любом другом, не нужно преждевременных победных реляций, чтобы не плодить завышенных ожиданий. Весной увидим, кто подготовился лучше.

 

(Оновлено 14:00)

Sergey Parashyn

Немецкий журнал “Шпигель” вышел с обложкой об Украине под заглавием “Бесконечная война”. Положение Киева он назвал – “между мужеством и отчаянием”.

“Теперь, когда начинается вторая зима войны, ясно: надежды на новый поворот событий оказались напрасными. Война превратилась в позиционную, главнокомандующий ВСУ недавно открыто говорил о “патовой ситуации”. Лишь с большими потерями стороны могут немного сдвинуть линию фронта. То, что военные эксперты знали уже давно, общество теперь подозревает: эту войну невозможно закончить быстро военным путем. Это может длиться годами”, – пишет издание.

Журналисты пообщались с украинцами, живущими у линии фронта, а также с военными. Солдаты с одной стороны выступают против переговоров с Россией. С другой – не хотят больше воевать из-за усталости.

“Костяк нашей армии составляют пожилые мужчины из села, в армию не призывают никого моложе 26 лет. И ни один из них не был за мирные переговоры! Но при этом все говорили: я больше не хочу драться. Теперь очередь других”, – заявил “Шпигелю” военный по имени Иван.

В статье приводятся слова Маси Найема, ветерана войны и брата замминистра инфраструктуры Мустафы Найема: “Мы не победим ни через год, ни через два года. И я вас удивлю: и через пять лет мы не победим”. Это заявление было сделано в сентябре на встрече с представителями Запада.

Также издание отмечает, что в Украине с усилением войны растут “авторитарные тенденции”, приводя в пример отстранения мэров ряда городов. “Украинская политика превратилась в своеобразное шоу одного актера”, – пишет журнал, говоря о ежедневных обращениях президента.

 

(Оновлено 13:00)

BBC News

На Запорожской АЭС ночью произошел полный блэкаут — Энергоатом

Вечером 1 декабря произошел обрыв линии электропередачи «Запорожская ТЭС — Ферросплавная» с напряжением 330 кВ, через которую станция получала питание от украинской энергосистемы, сообщил Энергоатом Украины.

Во время воздушной была тревоги обесточена последняя линия «Запорожская АЭС — Днепровская» с напряжением 750 кВ. Возник полный блэкаут, и ЗАЭС перешла на питание от дизельгенераторов, которые включились в автоматическом режиме.

Энергоатом сообщает, что самая большая угроза безопасности была от 4-го энергоблока, поскольку оккупировавшие ЗАЭС российские войска использовали его с нарушением правил эксплуатации и держали в горячем состоянии.

«Обесточивание главных циркуляционных насосов, охлаждающих активную зону, приводит к переходу реакторной установки в режим естественной циркуляции. Такой режим тяжелый для реакторной установки, его продолжительность ограничена проектом, и он может привести к отказу основного оборудования энергоблока. Блок требует срочного перевода в холодное состояние», — говорится в сообщении Энергоатома.

Сообщается, что к 7 утра связь ЗАЭС с украинской энергосистемой была восстановлена.

 

(Оновлено 12:00)

Александр Коваленко

По КАБ. Без оптимизма…

Статистика за ноябрь не утешительная и демонстрирует от месяца к месяцу тенденцию роста.

Так, за ноябрь было применено более 1200 КАБ, что является рекордом.

Так же, в ноябре было установлено 2 суточных рекорда применения КАБ. Первый, 6 ноября, когда авиация РОВ применила 103 бомбы. Второй 29 ноября, когда было применено 120 бомб.

Тактическая авиация РОВ помимо Су-34, Су-30СМ, а так же Су-24 экспериментируют с применением кассетных РБК-500 с блоками УМПК.

Согласно имеющейся информации российское командование, воодушевленное турецкой модернизацией азербайджанских штурмовиков Су-25 до версии “ML” аналогичную задачу поставило и перед своими кулибиными. Главная цель – приспособить Су-25 к применению высокоточных планирующих бомб. Это позволит повысить показатели ударов, ориентировочно, на 30% и более.

 

Александр Коваленко

Авдеевка. Коротко.

Российские оккупационные войска сохраняют достаточно высокую интенсивность штурмовых действий, по нескольким направлениям, применяя преимущественно пехотную компоненту.

Заметных успехов в продвижении они не имеют, а в районе Степового вынуждены были оставить ряд позиций. По высотам у них тем более нет успеха занятия новых точек и большая часть господствующих вокруг Авдеевки под контролем СОУ🇺🇦.

Это всё указывает на то, что до общения путина со СМИ и народомассой, а так же под Новый год и его обращению к потребителям информационного фастфуда, окружить Авдеевку, тем силами, что задействованы, не удастся.

В этой связи, для ускорения процесса, в районе Авдеевки в ближайшее время будут задействованы новые ресурсы, а именно, подразделения 18-й МСД 11 АК и 74-й ОМСБр 41-й ОВА. Причем подразделения последней будут действовать, скорее всего, с юга, через Водяное, где уже оперирует 55-я ОМСБР этой же 41-й ОВА. В свою очередь, подразделения 18-й МСД могут быть сконцентрированы на севере.

Кроме этих двух жирных туш, будут применены и другие, более мелкие тушки, батальонного/полкового уровней.

В данном контексте возникает вопрос… А если до Нового года им не удастся оккупировать Авдеевку, и я всё же испытываю уверенность, что таки не удастся, откуда и какой ресурс они будут использовать после НГ, чтобы хотя бы до выборов, но закрыть этот болезненный для путина вопрос?🤔

Ведь то, что казалось “наступлением на 24 часа, ну, максимум 48 часов”, уже вылилось в двухмесячную бойню.

 

(Оновлено 11:00)

Петро Порошенко

Знову театр абсурду на кордоні.

Маю підписане відрядження головою Верховної Ради, але прикордонники мене не пропустили.

Я далекий від думки, що прикордонники діяли за власної ініціативи. Кожен може сам здогадатися, хто ж скасував документ, підписаний спікером парламенту.

У Польщі та США у мене заплановані десятки зустрічей.

З поляками я мав говорити про зняття блокади наших перевізників на кордоні. З американцями — про забезпечення фінансування воєнної допомоги, яка майже вичерпалася цього року, під загрозою в майбутньому. А без неї нам росію не перемогти.

Ситуація надзвичайно складна. Тому акцент в програмі — на проблемних республіканцях. Зірвано мою зустріч з новим спікером палати представників Джонсоном.

Тому те, що відбулося сьогодні на кордоні — це не дрібне шкідництво. Це — антиукраїнська диверсія. Це не просто перешкоджання дипломатичній роботі всієї моєї команди. А, на жаль, удар по обороноздатності України.

 

Європейська Солідарність – Київ

Міжнародний демократичний союз закликає українську владу дозволити виїзд Порошенка у Вашингтон

“Міжнародний демократичний союз збентежений тим, що Петру Порошенку було відмовлено у дозволі залишити Україну для відвідування Форуму IDU-2023. Ми закликаємо українську владу дозволити його від’їзд, оскільки для осіб, які приймають рішення, надзвичайно важливо отримати інформацію про війну з перших вуст і підтримати атаковану країну”, – йдеться на сторінці IDU у мережі X.

Петро Порошенко має виступити на Саміті на тему геополітичних змін у світі та необхідності зміцнення трансатлантичної єдності на підтримку України.

 

Этот ваш Чернышев, [телеграм-канал]

Чем дальше в лес, тем толще мое убеждение, что вчерашний цирк на границе был запланирован самим Порошенко.

Полагаю, он прекрасно знал о соответствующем постановлении руководства Рады. Потому вооружившись придворными операторами и взяв в карман цеголко двинулся разыгрывать спектакль о “притеснении оппозиции”. Набор шоу ведь у него невелик, фото с буржуйками и продуктами для фронта работать перестали, так и не начав.

Моё предположение строится на наблюдении за одинаковым возмущением явных и плохо замаскированных миньонов с единственным тезисом “Зеленский так боится Пороха, что сам возродил его электоральные шансы, не выпустив за границу”.

Здесь прекрасна оговорка по Фрейду про “возродил”. То есть даже свита признала, что шансы сывочолого хоть на что-нибудь давно испарились и нуждаются в реанимации. Также прекрасно милое заблуждение о том, что после вчерашнего топтания на границе и отвлекается пограничников от нормальной работы у Пороха что-то там электорально зашевелилось. С какого бы перепугу, объясните мне?

Его ядро (какое бы оно ни было, щас не об этом) и так железно останется с Петром. Те, кто его ни при каких условиях не поддерживает (напомню: Порох – лидер антирейтинга по всем возможным версиям) тоже никуда не делись. А убедить сомневающихся таким неубедительным шоу очень трудно при всех стараниях разнокалиберных штабистов. Если хотят разыграть карту преследуемого оппозиционера, то постоять без шапки на границе 6 минут это несерьезно. Если б он в тюрьме посидел до конца войны – это ещё куда ни шло, это уже можно продавать. Но не хотел бы я оказаться на месте того, кто Пороху сей дерзкий план предложит.

Рукотворное же “возрождение” чужой политической карьеры это вообще не так уж и просто. Это надо сильно постараться. В нашей истории подобное случалось всего два раза. Первый раз Ющенко возродил Януковича через свои дурацкие “универсалы”. Второй раз Порох возродил Медведчука через Минск и последующий за этим вагон разнообразных бонусов.

Гордон

В ГПСУ объяснили, почему не выпустили Порошенко из Украины. Гончаренко выяснил подробности

Порошенко приехал на границу с распоряжением Стефанчука о командировке, которое, как оказалось, отменил Корниенко

Сотрудники Государственной пограничной службы Украины не позволили пятому президенту Украины Петру Порошенко выехать за границу 1 декабря из-за сведений об отмене его командировки. Об этом NV сообщил спикер ГПСУ Андрей Демченко. 

“У пограничников есть подтверждение, что его [Порошенко] командировка за границу отменена. Именно поэтому он был не пропущен через государственную границу Украины”, – сказал Демченко.

Порошенко 1 декабря сообщил, что его не выпустили из Украины в командировку в США и Польшу, из-за чего были сорваны “десятки встреч”, которые он собирался провести в интересах Украины. Пятый президент заявил, что у него на руках есть распоряжение о командировке, подписанное спикером Верховной Рады Украины Русланом Стефанчуком.

“Каждый может сам догадаться, кто же отменил документ, подписанный спикером парламента”, – написал Порошенко.

Народный депутат Украины от фракции “Европейская солидарность” Алексей Гончаренко в Telegram заявил, что решение Стефанчука о командировке Порошенко отменил заместитель председателя ВР, вице-спикер Александр Корниенко, и выложил скриншот документа, который датируется 29 ноября. В нем Корниенко на основании собственного письма, датированного этим же днем (его текст не приводится), распорядился аннулировать командировку главы “Евросолидарности”.

Гончаренко 26 июля сообщал, что на пограничные посты Украины пришло указание о запрете на выезд для всех чиновников и депутатов за границу. По его данным, всех, кто попытается пересечь границу, будут останавливать “для ожидания ответа из Офиса президента по каждому случаю индивидуально”. В ГПСУ в ответ на заявление Гончаренко подчеркнули, что пропуск через границу осуществляют в соответствии с нормами законодательства Украины.

 

(Оновлено 10:00)

Главред

Тарас Загородний

Чему следует поучиться у Киссинджера

По поводу хейта Киссинджера, который я увидел у многих в ФБ.

  1. Не существует никакой “политики Киссинджера” и других некрасивых вещей, которые ему приписывают. Есть политика США, которую он эффективно реализовывал в администрациях Никсона и Форда.
  2. Киссинджер был в действительности более честный и откровенный дипломат, поскольку не скрывал как реально делается политика в мире. Большой элемент “реал политик” никуда не исчезал. Только другие это скрывают за красивыми словами, а Киссинджер позволял посмотреть как работает политическая кухня, вызывающая неприятие различных “розовых пони”, которые до сих пор не могут поверить, что США может так поступать. Может. Мир любит тех, кто может в первую очередь сам себе помочь. И это считается.
  3. Киссинджер очень незаурядная личность. Обладал энциклопедическими знаниями, острым умом и сделал себя сам. В воспоминаниях Голды Меир есть эпизод как тщательно готовился к переговорам. Во время встречи с израильскими чиновниками он обладал таким массивом данных об одном из регионов Израиля, что они об этом даже не знали. И это только одни из переговоров, которые он параллельно вел в разных уголках мира.
  4. Киссинджер реальный ветеран Второй мировой войны. В армии США с 1943 года и был на территории Германии в подразделении разведки. Ему сильно помогало знание немецкого языка, поскольку его родители бежали из Германии в 1938 году. Его родственники, которые осталась там погибли.
  5. Очень советую прочитать его труд “дипломатия”, “мои годы в Белом доме”, “мировой порядок” и в принципе все другие его книги. Они наполнены множеством фактов, которые многие должны знать.
  6. У Киссинджера следует поучиться его методикам переговоров. Об этом есть книга “Искусство переговоров по Киссинджеру”.
  7. Доказательством того, что он был плотью и кровью американской политики является то, что до последнего вздоха к его советам прислушивались.

Вообще, желаю каждому прожить такую жизнь как он. И хотя бы до 80 лет сохранить острый ум и актуальность своих мыслей, к которым будут прислушиваться, а не засыпать под них.

 

(Оновлено 9:00)

Украинская правда

Михаил Дубинянский

Тренды, которые мы выбираем

За 21 месяц полномасштабного военного противостояния в Украине изменилось многое. Но, пожалуй, наиболее знаковые метаморфозы связаны с трендами, доминирующими в нашем публичном пространстве. С представлениями о допустимом и неприемлемом, о дозволенном и табуированном. О том, что можно озвучивать в разгар большой войны, а чего нельзя.

Так, год назад считалось недопустимым рассматривать любые сценарии завершения войны, кроме безоговорочной победы с выходом на границы 1991 года. Согласно всеобщему убеждению, наша победа была гарантирована самой историей – и любое проявление скепсиса граничило с предательством и работой на Кремль. Даже теоретическое допущение того, что Украина может не добиться желаемого, ассоциировалось с подрывными вражескими ИПСО.

Но в конце 2023-го возобладал совсем другой тренд. Теперь считается хорошим тоном постоянно напоминать об открытом финале войны и о рисках поражения.

Авторы мрачных прогнозов позиционируют свой пессимизм как признак взрослости и противопоставляют его инфантильному шапкозакидательству в духе единого телемарафона. Зрадофилия, которая еще год назад была неприемлемой, становится не просто допустимой, а модной.

В первой половине 2023 года считалось неэтичным и неприличным комментировать ситуацию на фронте, не служа в армии и находясь в глубоком тылу. Если вы не военный, вы не можете и не должны оценивать целесообразность обороны Бахмута или результативность украинского контрнаступления на Юге. У вас нет ни соответствующей компетенции, ни морального права судить об успехах или неудачах ВСУ. Это казалось аксиомой.

Но к концу года тренд поменялся. Переломной вехой стала резонансная статья главкома Залужного, подтвердившая подозрения тыловых наблюдателей. То, что с дилетантской точки зрения выглядело неуспешным контрнаступлением, действительно оказалось неуспешным контрнаступлением. И теперь любой дилетант в штатском может ощущать себя украинским Клаузевицем и рассуждать о стратегии ВСУ, не рискуя столкнуться с общественным осуждением.

В первые месяцы полномасштабной войны отечественная аудитория была готова объявить кремлевским агентом любого, кто заикнулся бы об украинской коррупции. В  тот момент возобладало мнение, что искаженный образ Украины как коррумпированной страны был создан российской пропагандой, а война показала миру настоящую Украину – честную и самоотверженную.

Но теперь утвердился противоположный тренд. Без упоминания о коррупции не обходится ни один злободневный текст о войне.

Коррупция считается главной украинской проблемой и основным препятствием на пути к победе. А разоблачение коррупционных схем, практикуемых в военное время, стало одним из самых популярных и востребованных жанров.

Конечно, регулярная смена трендов и стремление им следовать были характерны для нашего публичного пространства и до полномасштабной войны. Но если раньше выпадение из тренда могло сказаться на карьере, на заработке и на круге общения, то после 24.02.2022 года ставки резко выросли. Выпасть из тренда в разгар кровопролитной войны – значит с высокой вероятностью нарваться на обвинение в измене и получить клеймо вражеского пособника.

Соответственно, оптимальной линией поведения в публичном пространстве становится конформизм и четкое следование конъюнктуре. Все начинают писать название страны-агрессора с маленькой буквы – и вы тоже переходите на новую орфографию. Все ищут истоки нынешней войны у Пушкина и Толстого – и вы тоже ищете их там. Все забывают об украинской коррупции – и вы о ней забываете. Все вспоминают об украинской коррупции – и вы о ней вспоминаете. Никто не рассматривает сценарий проигрыша Украины в войне – и вы тоже его не рассматриваете. Все начинают обсуждать вероятность военного поражения – и вам нужно не отставать от других…

Вы можете озвучивать иррациональные и алогичные вещи. Вы можете озвучивать то, во что в глубине души не верите. Это неважно. Главное, что вы вместе со всеми. Главное, что вы в тренде.

Напротив, собственная точка зрения и готовность публично ее отстаивать становятся источником потенциальных рисков. Допустим, сегодня вы со своей непопулярной точкой зрения выпали из тренда и подверглись социальному остракизму как предполагаемый враг и предатель. Даже если завтра озвученное вами окажется новым трендом, это не возместит тех имиджевых потерь, которые вы уже понесли.

В Украине военного времени тренды значат намного больше, чем любые отечественные законы. Совсем недавно в этом пришлось убедиться скандальной Ирине Фарион.

На протяжении долгого времени Ирина Дмитриевна совершенно безнаказанно оскорбляла русскоязычных соотечественников: хотя 10-я статья Конституции все еще гарантирует свободное использование русского языка в Украине, а 24-я статья Конституции запрещает дискриминацию граждан по языковому признаку. Но стигматизация русскоязычных украинцев на фоне полномасштабной агрессии РФ – это тренд, а тренды важнее Основного Закона.

Проблемы у госпожи Фарион начались тогда, когда она пошла против другого тренда и начала поливать грязью русскоязычных военнослужащих. Нападки на наших защитников – кем бы они ни были – остаются недопустимыми и неприемлемыми. И выпадения из этого тренда Ирине Дмитриевне, разумеется, не простили.

Вполне естественно, что большинство публичных спикеров, журналистов, блогеров и обычных пользователей соцсетей предпочитают не отклоняться от трендов и распространять конъюнктурный контент. Но время от времени тренды меняются, и отечественному конъюнктурщику приходится меняться вместе с ними.

Вчерашние трубадуры безоговорочной победы с легкостью превращаются в отъявленных зрадофилов. А люди, ежедневно объясняющиеся в ненависти ко всему русскому, могут легко стать ситуативными помощниками России. Не потому, что тайно работают на Кремль, а потому, что работают на собственный социальный капитал и стремятся всегда быть в тренде.

Представление о проигрыше Украины как возможной опции уже стало новым отечественным трендом. А цель нашего противника – добиться того, чтобы новым украинским трендом стало представление о неизбежности проигрыша.

При этом пораженчество может прекрасно сочетаться с другими модными трендами. Пораженчество может быть стопроцентно украиноязычным. Пораженчество может быть завернуто в красивую патриотическую обертку. Для Кремля это абсолютно непринципиально. Как непринципиально и то, кого именно украинцы станут винить в якобы неминуемом проигрыше.

“Поражение в войне неизбежно из-за предательства подлого и двуличного Запада”; “поражение в войне неизбежно из-за трусливых и эгоистичных малороссов в тылу”; “поражение в войне неизбежно из-за клоуна Зеленского и его приспешников”, – Москву устроит любая из этих формулировок.

И нетрудно предсказать, что в ближайшие месяцы все эти месседжи будут усердно вбрасываться в наше информационное поле в надежде на то, что рано или поздно хотя бы один из них станет новым отечественным трендом.

А остальное зависит от того, многие ли из нас готовы добровольно облегчить противнику его задачу.

 

(Оновлено 8:00)

ISW

Институт изучения войны (американский аналитический центр)

Оценка боевых действий в ходе российского вторжения в Украину, 1 декабря 2023 г.

Президент Украины Владимир Зеленский и украинский главнокомандующий генерал Валерий Залужный сигнализировали о намерении усилить украинскую оборону и укрепления вокруг украинского театра военных действий, но, в частности, не включили Запорожскую область в обсуждение текущих и будущих оборонительных мер. 

Зеленский заявил 30 ноября, что украинские войска будут усиливать свои укрепления на всех критических направлениях фронта, включая линию Купянск-Лиман, области на севере и западе Украины, Херсонскую область, но особо подчеркнул Авдеевское и Марьинское направления и другие направления обороны. Донецкая область. Зеленский дополнительно встретился с командирами различных украинских оперативных групп и обсудил оборонительные операции Украины на Авдеевском и Марьинском направлениях. Залужный побеседовал с председателем Объединенного комитета начальников штабов США генералом Чарльзом Брауном, чтобы обсудить наступательные операции России на Купянском, Лиманском, Бахмутском, Авдеевском и Марьинском направлениях.В заявлениях Зеленского и Залужного, в частности, указаны участки фронта, где украинские силы в основном сосредотачиваются на оборонительных операциях, такие как линия границы Харьковско-Луганской области (между Купянском и Лиманом), большая часть Донецкой области (вероятно, имеется в виду Бахмут и Авдеевка). Донецкая ось) и Херсонской области, но, в частности, не упомянул ось Запорожской области, что позволяет предположить, что украинские силы не перешли к обороне на этом участке. Эти заявления в целом согласуются с оценкой ISW о том, что российские силы пытаются вернуть себе инициативу на театре военных действий на Украине, по крайней мере, с середины ноября, проводя несколько одновременных наступательных операций в районах, где украинские силы перешли в основном к оборонительным действиям. В отдельном интервью AP от 1 декабря Зеленский предупредил, что помимо последствий, которые зимние погодные условия могут оказать на линии фронта, Россия, скорее всего, возобновит интенсивную воздушную кампанию против критически важной украинской инфраструктуры.

Министр обороны России Сергей Шойгу продолжает ошибочно характеризовать российские наступательные усилия на Украине как часть «активной обороны», стремясь умерить ожидания относительно способности российских вооруженных сил достигать оперативно значимых целей. Шойгу заявил 1 декабря в ходе телефонной конференции с российским военным руководством, что российские войска ведут «активную оборону» на Украине и захватывают более выгодные позиции на всех оперативных направлениях. Шойгу отличился 15-я мотострелковая бригада (2-я общевойсковая армия, Центральный военный округ), 114-я мотострелковая бригада (1-й армейский корпус Донецкой Народной Республики), 4-я и 123-я мотострелковые бригады (обе – 2-я Луганская Народная Республика). [ЛНР] Армейский корпус) за службу. Сообщается или вероятно, что все эти элементы действуют в районах, где российские войска проводят наступательные операции на востоке Украины и не защищаются от украинских контрнаступательных операций в Запорожской области. Шойгу и Путин ранее называли российские наступательные операции по захвату Авдеевки «активной обороной» после того, как в начале октября 2023 года первый российский механизированный наступательный удар не принес значительных тактических успехов.  Российские войска предприняли два последующих крупномасштабных наступления с целью захвата. Авдеевку с начала октября 2023 года и продолжаются высокие темпы истощающих атак пехоты вокруг населенного пункта. Характеристика этих наступлений российскими официальными лицами как часть «активной обороны» намеренно вводит в заблуждение. Украинские силы никогда не проводили масштабных наступательных операций в районе Авдеевки с начала полномасштабного вторжения России в Украину в 2022 году, а с 2014 года Авдеевка является известной статичной украинской оборонительной позицией. Тем не менее российское руководство продолжает ложно строить операции вокруг Авдеевка как «активная оборона», скорее всего, переосмыслит отсутствие какого-либо серьезного прогресса со стороны России вокруг Авдовки, несмотря на более чем два месяца крупномасштабных российских атак там.

Российскому военному командованию пришлось бы преследовать четко выраженную оперативную цель, если бы оно признало операцию по захвату Авдеевки наступательной операцией. Таким образом, концепция «активной обороны» позволяет российскому военному руководству заявлять об успехе до тех пор, пока российские войска не позволяют украинским силам добиться каких-либо значительных успехов, что является вполне достижимой целью, учитывая, что украинские силы не проводят и никогда не проводили контрнаступательные операции в «Оборонительная» концепция российского командования наступательных усилий вокруг Авдеевки, а также локализованных наступательных операций в других частях восточной Украины свидетельствует о том, что ему не хватает уверенности в способности российских вооруженных сил превратить тактические достижения в оперативно значимые успехи. Президент России Владимир Путин, очевидно обеспокоенный уменьшением поддержки Россией войны в преддверии президентских выборов в России в 2024 году, вероятно, решил преуменьшить масштаб российских операций для российской общественности. Тем не менее, подход российского командования к этим операциям может вызвать недовольство в более широком российском информационном пространстве.

Сообщается, что 1 декабря украинская разведка повредила еще один поезд на участке Байкало-Амурской железной дороги, очевидно пытаясь ухудшить российскую логистику на Дальнем Востоке России. Украинские СМИ сообщили, что источники в украинской разведке заявили, что Служба безопасности Украины (СБУ) провела спецоперацию, в результате которой был поврежден еще один поезд с горючим, проезжавший по мосту на неустановленной части северного обхода Байкало-Амурской железной дороги. Сообщается, что СБУ спланировала операцию так, чтобы она совпала с ожидаемым изменением маршрута движения поездов после взрывов 30 ноября в Северомуйском тоннеле, которые разрушили участок Восточно-Сибирской железной дороги в Республике Бурятия и повредили поезд с горючим, к чему также подключились украинские СМИ. СБУ. Российские источники утверждают, что взрывы 1 декабря также произошли в Республике Бурятия и что шесть топливных баков были полностью или частично повреждены. Российское издание Baza сообщило, что проезд через Северомуйский тоннель по-прежнему заблокирован. Украинские СМИ сообщили, что украинская разведка заметила, как российские военные использовали железную дорогу для переброски оборудования и грузов, хотя нет никаких признаков того, что взрывы 1 декабря повредили мост на Байкало-Амурской железной дороге и вызовут долгосрочные сбои. Байкало-Амурская железная дорога и Восточно-Сибирская железная дорога являются двумя основными железными дорогами на Дальнем Востоке России и соединяют Россию с Китаем и Северной Кореей, обеими странами, от которых Россия все больше полагается в экономической и военной поддержке для поддержания своих военных усилий в Украине.

Президент России Владимир Путин 1 декабря официально изменил состав Совета при президенте РФ по развитию гражданского общества и правам человека (СПЧ), исключив из него нескольких членов и назначив видного антиоппозиционного деятеля СМИ. 1 декабря Путин подписал указ об официальном отстранении от должности российских адвокатов Генри Резника и Шоты Горгадзе, журналиста «Новой газеты» Леонида Никитинского, главы миротворческой миссии на Северном Кавказе по поиску пропавших без вести людей Александра Мукомолова и руководителя независимого экспертного юрисконсульта Мары Поляковой. Ни в тексте указа, ни в российских СМИ не было объяснений по поводу отстранения вышеупомянутых членов СПЧ. Указ также, в частности, номинирует в СПЧ «общественного деятеля» Александра Ионова, а также нескольких других деятелей российского гражданского общества. Российские оппозиционные СМИ отметили, что Ионов является сотрудником ФСИН России с 2021 года и что Ионов успешно подал апелляции против российских оппозиционных изданий «Медуза» и «Колокол», после чего Минюст России присвоил этим изданиям статус «иностранных агентов». Министерство финансов США ввело санкции против Ионова с июля 2022 года за его роль в поддержке «глобальных операций Кремля по негативному влиянию и усилий по вмешательству в выборы». Последний раз Путин менял состав СПЧ в ноябре 2022 года, что ISW оценило как попытку. чтобы подавить внутреннюю оппозицию и привлечь внимание к фигурам, которые пропагандируют основные информационные линии Кремля.

Глава Чечни Рамзан Кадыров заявил, что 1 декабря в Чечню прибыла вторая группа палестинских беженцев из сектора Газа, возможно, частично финансируемая организацией его дочери “Дети Чечни – Дети Палестины”. ПРИМЕЧАНИЕ. Версия этого текста опубликована в выпуске ISW-CTP по Ирану от 1 декабря. Кадыров опубликовал кадры, на которых показано, как 116 палестинских беженцев из сектора Газа, в том числе 60 детей, прибывают в Чечню, и заявил, что «моральным долгом» Чечни является помощь гражданскому населению сектора Газа. Кадыров заявил, что его дочь и глава Руководитель отдела дошкольного образования мэрии Грозного Хадижат Кадырова передала детям подарки через организацию «Дети Чечни – дети Палестины», о шефстве Кадыровой над организацией Кадыров сообщил в своем Telegram-посте 11 ноября, призывая своих последователей приобретать поделки. сделанные чеченскими дошкольниками для финансирования гуманитарной помощи палестинским мусульманам. Региональное издание «Кавказский Узел» сообщило 15 ноября, что организация собрала более 68 миллионов рублей на закупку помощи палестинцам. Об этом 16 ноября сообщил «Кавказский Узел» со ссылкой на неназванного. Чиновники Чечни сообщили, что Кадыров оказывал давление на чеченских чиновников, чтобы они тратили до трети своей месячной зарплаты на покупку поделок организации «Дети Чечни – Дети Палестины». Министерство труда, занятости и развития Чечни заявило 18 ноября, что сбор средств для организации проходит «во всех уголках» Чечни. ISW, однако, не может независимо проверить эти кадры или какие-либо утверждения Кадырова. Но если это правда, то Кадыров может использовать средства этой организации, чтобы хотя бы частично профинансировать переселение палестинских беженцев из сектора Газа, что могло бы помочь Кадырову в его стремлении сбалансировать его желание выслужиться перед президентом России Владимиром Путиным и необходимостью апеллировать к нему. Кадыров опубликовал 29 ноября видеозапись, на которой якобы запечатлена первоначальная группа из 50 палестинских беженцев из сектора Газа, прибывающих в Чечню. Заявления Кадырова и предполагаемая работа организации «Дети Чечни – Дети Чечни». «Палестина» отражает переход Кремля на гораздо более антиизраильскую позицию в войне между Израилем и Хамасом.

Российские блоггеры утверждают, что непропорциональное распределение дронов Министерством обороны России (МО) между передовыми подразделениями и плохо реализованные кампании по производству дронов на низовом уровне влияют на эффективность передовых подразделений. 1 декабря российские милблоггеры пожаловались, что некоторые децентрализованные массовые кампании, направленные на вооружение российских передовых подразделений новыми дронами, не могут создать эффективные на поле боя дроны, а иногда разрабатывают «игрушки» вместо оружия. Милблогеры жаловались, что российские производители дронов основывают разработку новых беспилотников на стилизованных и кинематографических кадрах боевых действий, где российские дроны-камикадзе наносят удары по украинской технике, в результате чего появляются эти неэффективные «игрушечные» дроны, которые могут производить кинематографические эффекты, но с трудом справляются с достижением тактических целей. Милблоггеры утверждали, что удары, изображенные на таких кадрах, часто «красивы», но неэффективны, и утверждали, что российские передовые подразделения должны проводить такие удары и снимать такие кадры, чтобы российское Министерство обороны и рядовые производители дронов продолжали поставлять дроны этим подразделениям. Эти жалобы свидетельствуют о трудностях, с которыми сталкивается Министерство обороны России и другие государства с высокоцентрализованной системой при внедрении и интеграции технологических достижений на поле боя. ISW не обнаружила никаких признаков того, что эта борьба с дронами на переднем крае существенно повлияла на российский военный потенциал в Украине. Российские милблоггеры, по-видимому, в основном сосредоточены на повторении общих жалоб на то, что МО отдает приоритет идеализированной лжи, которая затемняет суровые реалии боевых действий за счет российских военнослужащих. Один блоггер заявил, что худшее воздействие этих неэффективных дронов заключается в том, что их неэффективность угрожает российским солдатам на передовой.

Российские источники жаловались, что продолжающееся использование российскими  солдатами  персональной электроники и приложений для обмена сообщениями в прифронтовых зонах ставит под угрозу оперативную безопасность России (OPSEC).  Известный пророссийский «хактивист» 30 ноября опубликовал предполагаемый отчет украинской разведки, в котором показано, что украинцы перехватывали личные сообщения русских за один день на одном участке фронта. Российский источник пожаловался, что этот предполагаемый отчет относительно невелик по сравнению с другими подобными отчетами, полученными источником, и пожаловался, что все WhatsApp и другие сообщения, которые отправляют российские военные, в конечном итоге перехватываются Украиной, включая документы, скриншоты разговоров и медиафайлы.  Один российский милблогер ответил на это сообщение и заявил, что ни предупреждения, ни «подробные лекции» об опасностях использования WhatsApp и систем SMS в зонах боевых действий, похоже, не влияют на коммуникативные привычки российских солдат. Источник пришел к выводу, что «WhatsApp убивает» российских военнослужащих и что командирам необходимо принять жесткие меры против использования этих приложений российскими военнослужащими. Другой милблогер ответил, что использование российскими солдатами WhatsApp информирует Украину о том, где российские войска собираются атаковать. На протяжении всей войны российские подразделения постоянно боролись с должным соблюдением принципов OPSEC в ключевых районах фронта и тыла, особенно в том, что касается использования личных мобильных телефонов в зонах боевых действий. Российское военное командование в значительной степени обвинило использование российских мобильных телефонов в разрушительном украинском ударе по району сосредоточения в Макеевке Донецкой области в канун Нового 2022 года, и похоже, что российское командование в значительной степени не смогло исправить подобные проблемы в течение прошлого год.

В ночь с 30 ноября на 1 декабря российские войска нанесли очередной ракетный и беспилотный удар по Украине.  Командование ВВС Украины сообщило, что российские войска запустили 25 беспилотников «Шахед 131/136» и две ракеты Х-59, в первую очередь по районам на востоке и юге Украины. и что украинские силы сбили 18 дронов и одну ракету.

Ключевые выводы:

  • Президент Украины Владимир Зеленский и украинский главнокомандующий генерал Валерий Залужный сигнализировали о намерении усилить украинскую оборону и укрепления вокруг украинского театра военных действий, но, в частности, не включили Запорожскую область в обсуждение текущих и будущих оборонительных мер.

  • Министр обороны России Сергей Шойгу продолжает ошибочно характеризовать российские наступательные усилия на Украине как часть «активной обороны», стремясь умерить ожидания относительно способности российских вооруженных сил достигать оперативно значимых целей.

  • Сообщается, что 1 декабря украинская разведка повредила еще один поезд на участке Байкало-Амурской железной дороги, очевидно пытаясь ухудшить российскую логистику на Дальнем Востоке России.

  • Президент России Владимир Путин 1 декабря официально изменил состав Совета при президенте РФ по развитию гражданского общества и правам человека (СПЧ), исключив из него нескольких членов и назначив видного антиоппозиционного деятеля СМИ.

  • Глава Чечни Рамзан Кадыров заявил, что 1 декабря в Чечню прибыла вторая группа палестинских беженцев из сектора Газа, возможно, частично финансируемая организацией его дочери “Дети Чечни – Дети Палестины”.

  • Российские блоггеры утверждают, что непропорциональное распределение дронов Министерством обороны России (МО) между передовыми подразделениями и плохо реализованные кампании по производству дронов на низовом уровне влияют на эффективность передовых подразделений.

  • Российские источники жаловались, что продолжающееся использование российскими солдатами персональной электроники и приложений для обмена сообщениями в прифронтовых зонах ставит под угрозу оперативную безопасность России (OPSEC).

  • Российские войска продолжили наступательные действия на рубеже Купянск-Святое-Кременная, в районе Бахмута, в районе Авдеевки, западнее и юго-западнее Донецка, а также на западе Запорожской области и продвинулись на отдельных участках.

  • Заместитель председателя Совета безопасности России Дмитрий Медведев заявил 1 декабря, что с 1 января по 1 декабря 2023 года российская армия завербовала более 452 тысяч человек.

  • Российские оккупационные власти продолжают выдвигать условия для депортации украинцев в Россию по различным схемам отпусков.

 

(Размещено 7:00)

Альфред Кох

Из-за непогоды самолет из Лондона вместо Мюнхена сел во Франкфурте. Поэтому я всю ночь буду в дороге и не смогу написать пост в «Дневник войны“.

 

Костянтин Машовець

Огляд…

  1. На Донецькому напрямку в районі м.Авдіївка продовжуються запеклі бої в рамках реалізації противником задуму, щодо оточення Авдіївського району оборони ЗСУ…

Очевидно, командування противника не полишає своїх намірів, щодо просування своїх передових підрозділів з півночі та півдня в район селищ Орлівка – Ласточкине – Сєверне – Тоненьке, аби добитися відходу частин та підрозділів ЗСУ з міста Авдіївка під загрозою оточення, або їх практичного оточення в самому місті…

З цією метою противник проводить атакуючи та штурмові дії силами своїх передових підрозділів на достатньо широкому фронті та одночасно на декількох напрямках та ділянках, зокрема, протягом минулих 2-х діб:

– по напрямкам Красногорівка – Новокалинове та Красногорівка – Степове атакували підрозділи 132-ї та 30-ї окремих мотострілецьких бригад (омсбр), відповідно зі складу 1-го армійського корпусу (АК) 8-ї загальновійськової армії (ЗВА) та 2-ї ЗВА…

– по напрямкам Веселе – Пісчаний карьєр та відм. 204.6 – Авдіївський коксохім атакували підрозділи 114-ї омсбр 1-го АК та 21-ї омсбр 2-ї ЗВА

– по напрямкам Каштанове – Авдіївка, Минеральне – Авдіївка (через Авдіївську “промзону”) та Спартак – Авдіївка (у напрямку на “Царську охоту”) атакували підрозділи 55-ї омсбр 41-ї ЗВА, 57-го мотострілецького полку (мсп) 3-го АК, при підтримці підрозділів 87-го мсп та 1-ї омсбр 1-го АК

– по напрямкам Водяне – Авдіївка (у напрямку на “9-й квартал”, західна околиця м.Авдіївка) та Водяне – Тоненьке атакували підрозділи 1-ї та 55-ї омсбр противника відповідно

– по напрямкам Піски – Первомайське та Водяне – Нетайлове діяли підрозділи 9-ї омсбр 1-го АК та 35-ї омсбр 41-ї ЗВА

Усі вище зазначені атакуючі\штурмові дії противника закінчились для нього безрезультатно. Більше того, на північному фасі Авдіївського району оборони передові підрозділи ЗСУ раптовими контр-атаками примусили передові підрозділи 15-ї омсбр 2-ї ЗВА південніше с.Степове полишити дві позиції та відійти у північно-східному напрямку (нагадаю, до цього противнику вдалося відтіснити наші підрозділи зі східної частини цього селища), в свою чергу, південніше селища Новокалинове українські підрозділи витіснили підрозділи 132-ї омсбр 1-го АК та 30-ї омсбр противника, принаймні, також з двох передових позицій.

Однак, противник атакує й намагається наступати не тільки безпосередньо в районі м. Авдіївка. Його сили та засоби також атакують по напрямку Мар’їнка – Георгіївка та південніше, у загальному напрямку на с.Новомихайлівка, зокрема:

– передовим підрозділам 103-го мсп 150-ї мотострілецької дивізії (мсд) 8-ї ЗВА та 5-ї омсбр 1-го АК противника вдалося протягом минулих 2-х діб добитися часткового успіху в районі селища Мар’їнка, вони мали просування вздовж вулиць Каштанова та Івана Франка, по обох берегах р.Осикова, приблизно по 200-300 метрів.

– по напрямку Олександрівка – Новомихайлівка противник ввів у бій 33-й мсп 20-ї мотострілецької дивізії (мсд) 8-ї ЗВА

– окрім цього, по напрямкам Солодке – Новомихайлівка та Славне – Новомихайлівка продовжують свої спроби атакувати передові підрозділи 39-ї омсбр 68-го АК противника

У цих випадках, противник успіху не мав…

Загалом, щодо нарощування своїх зусиль в районі м.Авдіївка, командування противника, очевидно, ще має у своєму розпорядженні наступні сили й засоби:

– 74-у омсбр 41-ї ЗВА

– 239-й танковий полк (тп) 90-ї танкової дивізії (тд)

– 9-й мсп 18-ї мсд 11-го АК

– 10-й тп 1-го АК (загалом, до танкового батальйону)

– а також цілий ряд мотострілецьких\танкових формувань рівня полк-батальйон територіальних військ (мсп\тп ТрВ), загалом – до 6-и

  1. На Придніпровському напрямку, очевидно, у генерала Теплинського продовжує “что-то не клеиться”.

Чергові спроби витіснити передові підрозділи ЗСУ з плацдарму в районі с.Кринки у пойму річки Дніпро, силами батальйону 810-ї окремої бригади морської піхоти (обр МП) та передових підрозділів 328-го десантно-штурмового полку (дшп) 104-ї десантно-штурмової дивізії (дшд) закінчились безрезультатно.

За певною інформацією, найближчим часом командування УВ “Днепр” противника планує “зібрати разом” в районі с.Кринки 328-ї дшп та 337-й дшп зі складу 104-ї дшд, замінівши останнім підрозділи 177-го окремого полку морської піхоти (оп МП) 58-ї ЗВА. В рамках цієї ротації, вже фіксується заміна одного батальйону морської піхоти зі складу 177-го оп МП десантно-штурмовим батальйоном 337-го дшп.

Очевидно, це робиться з метою покращити рівень керованості силами та засобами тактичної групи військ УВ “Днепр”, яка зараз намагається відтіснити українські підрозділи з с.Кринки та північної частини лісного масиву, який прилягає до селища південніше.

Бо, те що з цим питанням відбувається у бойових порядках російських військ по цьому напрямку, майже не щодня, вже набуває якогось гротескного характеру – “френдлі файер”, підриви на власних мінно-вибухових загородженнях (МВЗ), неузгодженність в атакуючих діях і т.д.

До речі, 337-й дшп вже майже повністю переміщенний з тимчасово окупованої території півострова Крим до складу УВ “Днепр”. Й для дій по напрямку на с.Кринки, полк може ВЖЕ виставити, принаймні, 2 своїх дшб.

Загалом, на цьому напрямку російські війська діють іноді досить дивно… Наприклад, 2 доби тому противник здійснив в районі Антонівського залізничного мосту скидання з БПЛА на позиції українських підрозділів на плацдармі, принамйні, 3-х аерозольних (слізогінних) гранат типу К-51… Який в тому був сенс та толк, тим більше у таку вітрену погоду, залишається лише здогадуватись.

Цікаво, що генерал Теплинський ціляспрямовано концентрує в районі українських плацдармів, в першу чергу сили й засоби зі складу повітряно-десантних військ (пдв) та морської піхоти (мп). Очевидно, це робиться ним по двом причинам:

– він вважає їх найбільш боєздатними у складі підпорядкованого йому УВ “Днепр”

– має більший рівень довіри до їх морально-психологічних та бойових якостей, ніж до решти підлеглих йому військ

Наскільки це відповідає дійсності, думаю, покаже найближчий час.

1 оценка, среднее: 5,00 из 51 оценка, среднее: 5,00 из 51 оценка, среднее: 5,00 из 51 оценка, среднее: 5,00 из 51 оценка, среднее: 5,00 из 5 (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)
Для того чтобы оценить запись, вы должны быть зарегистрированным пользователем сайта.
Загрузка...

1 комментарий читателей статьи "BloggoDay 2 December: Russian Invasion of Ukraine"


  1. Тетяна
    03.12.2023
    в 14:14

    Остался осадок от статьи Е. Дикого, бо он забыл упомянуть главное, что воюют в основном обычные простые люди из народа и народ терпит все тяготы войны теряя отцов, мужей и сыновей из за просчётов нашей власти, и это мягко сказано. Потому что происходящее трудно назвать просчётом, скорее открытая сдача страны и предательство на высшем уровне. А порядки в армии до сих пор совковые, что бы об этом не писали. Отношение к солдату в основном скотское, ты там никто и не имеешь никаких прав. А нормальные командиры, сберегающие жизни солдат это редкость. Почему бы не сделать должности командиров выборными? Где хвалебная демократия? Ее просто нет, бо мы мало чем отличается от рашки в плане элиты, у нас то зэки, то барыги, то скоморохи, то вообще серые кардиналы, узурпировавшие власть для собственного обогащения. И выборы можно провести, если захотеть, послушайте например что предлагает политтехнолог Сергей Гайдай, ещё мне очень понравилось предложение Свитана о передаче списков по спец.учету до ТЦК, об этом есть и у Дикого, но как то мимоходом. А там можно набрать 500 тыс. людей уже обученных и владеющих оружием. А так в городах вообще не видно уже ни мужиков ни парней, старики да дети

    0

Добавить комментарий