Налог на жадность
Юлия Самаева, 26.10.18, «Зеркало недели»
Почему Украине так дорого обходятся внешние кредиты.
Существует сто и одна причина, почему Украина вынуждена сейчас брать в долг у частных кредиторов деньги под 9,75% годовых, — уход инвесторов с развивающихся рынков в США, не лучший суверенный рейтинг, предстоящие выборы, сложности с МВФ, наконец, безысходность, толкающая нашу страну на этот шаг.
И есть лишь одна причина, объясняющая, почему мы вынуждены брать в долг под 10% сейчас, хотя могли это сделать в феврале под 5%, — это президент, в тот момент упрямо сопротивлявшийся созданию Антикоррупционного суда. Именно он несет ответственность за то, что техническая миссия МВФ, работавшая в Киеве с 12 по 16 февраля, уехала, не заключив с нами никаких договоренностей, что фактически закрыло Украине доступ на внешние рынки в самый удачный для этого период.
В итоге к концу четверга, 26 октября, Украина завершила размещение евробондов на общую сумму в 2 млрд долл., продав инвесторам пятилетние облигации на 750 млн долл. и десятилетние — на 1,25 млрд. Стоимость привлечения средств огромна: пятилетние облигации выставлялись на продажу со ставкой 9,25%, а десятилетние — со ставкой 10%. Немного сбить ставку помог спрос: он не просто был, а существенно превышал предложение — инвесторы подали заявки почти на 5 млрд долл. В результате ставка по пятилетним облигациям опустилась до 9% годовых, а по десятилетним — до 9,75. Как ни крути, все равно дорого.
Средства, вырученные от продажи ценных бумаг, поступят в Украину уже на следующей неделе, — инвесторам дается пять банковских дней на оплату сделки. Впрочем, не все деньги осядут в государственном бюджете этого года. На латание 70-миллиардной дыры госбюджета по внешнему финансированию пойдут 1,275 млрд долл. То есть ровно столько, сколько изначально хотел привлекать Минфин, когда понял, что на внутреннем рынке уже выбрал всю имеющуюся валюту.
Остальные 725 млн долл. пойдут на погашение совсем недавно взятого полугодового бридж-кредита. Помните, в конце августа Минфин привлекал средства с дисконтом и под 9% годовых, чтобы в сентябре провести плановые выплаты по внешним займам. Теперь мы взяли кредит под 9,25%, чтобы отдать кредит под 9%, — бессмысленная и беспощадная стратегия управления внешним долгом.
Напомним, что, размещая на рынке облигации на 725 млн, Минфин ожидал «получить преимущества от гибких условий привлечения средств», но никаких преимуществ тогда никто не заметил. Минфин совершенно сознательно пропустил время, когда доходность по нашим бумагам была на уровне 6–7%, дождался пика и вышел на рынок, привлекая под 9%. И что действительно странно, именно этот шестимесячный кредит мы хотим отдать раньше срока, не в феврале 2019-го, а сразу после получения денег нового займа. Вот обрадуются инвесторы, купившие шестимесячные бонды, правда, господин Пасенюк?
Вообще стоимость привлечения нами средств не позволяет отделаться от ощущения, что кто-то неплохо зарабатывает на внешнем долге страны.
Читать статью полностью на сайте «ЗН»
Автор публикации
Метки: Юлия Самаева
Sofi
28.10.2018
в 09:39
Что тут непонятного? Сами сеем — сами жнём, вернее жрём. Нацбанк (читай Порошенко) продаёт… (как правильно пишется — Аблигация или Облигация?
) облигации фиктивным фирмам, типа серьезным инвесторам) и сам же через них (тоесть через себя) получит 10% прибыли. А с миллионов это до хрена, чтобы обеспечить себе безбедное существование. Таким образом Петя и К неплохо вложились на будущее.
Как видите, хронический, запущенный схематоз неизлечим.
Вал
28.10.2018
в 11:24
Не совсем напрямую про эти кредиты, но про предыдущие внешние заимствования, на погашение которых уже напрямую идут эти кредиты:
Вячеслав Ільченко — 27.10.2018 — facebook
«Задовба!ли.
Розповіді про те, як в 90-ті роки в Польщі було дуже погано жити, і що там комуналка коштувала півзарплати — але потім економіка завдяки цьому запрацювала, а тому нам треба просто трошки потерпіти — мене особливо задовбали.
Перш за все, риторика «трошки потерпіти» — це калька з аналогічного тупого терпіжа при радянській владі. Там теж на кожному з’їзді КПРС приймалось рішення, що нинішнє покоління буде жити при комунізмі, але при наближенні до світлого майбутнього класова боротьба наростає і стане тимчасово жити гірше. Чим це скінчилось, ми знаємо.
По-друге, формула успіху Польщі продиктована не високими цінами на комуналку, а масовими списаннями боргів. Вам не почулось, не реструктуризацією (привіт, Яресько), а списанням.
Причому списань було декілька.
1991-1994 рр. Польщі списано 25 мільярдів доларів зовнішнього боргу, який залишився після краху СРСР. Структура цього боргу дуже цікава. Більшу частину цієї суми складали… просрочені відсотки, тобто польський уряд фізично чотири роки не платив щорічних виплат. Самі списані борги становили відповідно 9 млрд. та 6.6 млрд. дол.
Завдяки цьому обсяг реального зовнішнього боргу Польщі ніколи не піднімався вище 40% від ВВП, що дозволило їм підняти внутрішній ринок за рахунок інвестування в експортні галузі. Перш за все в харчовий сектор — пам’ятаєте маргарин «Rama», яким харчувались всі українські родини в 90-х?
Знаєте, звідки я це вичитав? З книги Джеффрі Сакса «Кінець бідності». І там наводиться дуже цікава річ. Виявляється, тоді був дуже активний діалог між Лешеком Бальцеровичем і Гельмутом Колем, тодішнім німецьким лідером. Так от Бальцерович заявляв, що для польської економіки необхідне це списання, бо інакше економіка не запрацює. А Гельмут Коль казав, що треба не списання вимагати, а проводити непопулярні реформи і підвищувати ціни, якщо не можете сплатити борги.
Суперечку виграв Бальцерович. І що цікаво, про це він мовчав і запирався, як партизан, коли був консультантом нинішніх ріхварматерів. Воно й зрозуміло, бо якби Бальцерович розказав все як було, то не було б мільйонів заробітчан в Польщі, завдяки яким так добре росте польська економіка.
Так от, у нас, просто для порівняння, обсяг державного боргу становить уже 84% від ВВП, тобто вдвічі більше від польського в 90-ті, а ціна на комуналку уже коштує більше за мінімальну зарплату (в Польщі було півзарплати, нагадую). А коли заводять розмову про списання, то чомусь звучать аргументи не Бальцеровича, а Гельмута Коля.
Ми, пробачте, чиї інтереси відстоюємо? Польщі? Німеччини? Теоретиків, яким XX століття не вистачило, щоб пересвідчитись в тому, що їх неоліберальна теорія не працює?
Українець — ідеальний піддослідний пацюк. Головне, розповісти йому, що треба проявити жертовність, після чого до нього прибіжать із сотнею полумисків — і він буде готовий жити в землянці та харчуватись радіоактивним лайном.
Чи все-таки ні?»