Політика не зводиться до політтехнологій…

Валентин Гладких, 04.12.19, facebook

https://www.facebook.com/gladkykh.valentine/posts/10157988868403944

Давід ван Рейбрук у своїй книжці «Проти виборів», критикуючи представницьку, електоральну демократію, справедливо зазначає, що у нинішніх демократіях більшу вагу мають не ті вибори, що вже відбулися, надавши народним волевиявленням кредит довіри і мандат на здійснення функції державного управління певним політичним силам, а ті, які мають відбутися, бо на них виборці можуть переглянути своє попереднє рішення. Внаслідок такої парадоксальнолї ситуації політики (а слідом за ними і все суспільство) постійно перебувають у виборчих перегонах, з усіма «принадами».

Ситуація, яку маємо наразі в Україні є яскравим підтвердженням цьому — не минуло й року від президентських і парламентських виборів… Як кажуть «рахунок на табло», але політики (передусім ті, які зазнали нищівної поразки) так і не вийшли з передвиборчої кампанії, продовжуючи розглядати навіть найважливіші для України питання не стільки у контексті практичного вирішення, скільки крізь призму власного позиціювання у системі електоральних координат.

У результаті маємо підміну політики, як інструменту вирішення проблем соціуму, політтехнологією як інтрументу боротби за владу в умовах електоральної демократії.

Мета політики — подолати антагонізм та зберегти цілісність спільноти (звісно, якщо не виходити з марксистського розуміння держави як апарату прігнічення і нав’язування волі одних соціальних груп (класів) іншим).

Мета політтехнології — створити «відмінний» товар, переконати потенційних споживачів в особливостях цього товару та «продати» його на прийдешніх виборах. Політики мають говорити про те, що нас об’єднує; політтехнологи — про те чим їхній «товар» відрізняється від конкурентів.

Дуже показовим у цьому аспекті є ситуація навколо майбутньої зустрічі у Нормандському форматі.
Прикро спостерігати за тим, як деякі політики відверто політтехнологічно позиціонують себе в електоральній системі координат ставленням до прагнення Зе рухатися далі шляхом мирного, політико-правового, дипломатичного врегулювання конфлікту на Донбасі.

Хіба від самого початку Україна не заявляла про своє бажання відновити теріторіальну цілісність та державний суверенітет мирним шляхом? Хіба Україна, побоюючись лишитися у цьому конфлікті сам на сам із РФ, не прагнула залучити до процесу врегулювання конфлікту західних партнерів? Відповідь на обидва питання — так. Внаслідок цього виникли Нормандських формат і Мінські домовленості.

З огляду на це, чи є чергова зустріч у Нормандському форматі кроком вперед на цьому шляху мирного врегулювання? Безумовно, є. Чи є ризики на цьому шляху? Так, є. У чому укорінені ці ризики? У Мінських домовленностях? До певної міри так. Які це ризики? У «федералізації» чи «особливому порядку місцевого самоврядування»? Ні, в обмежені суверенітету як здатності визначати самостійно внутрішню і зовнішню політику. І треба усвідомлювати, що РФ потрібна не «федералізація» чи «особливий статус» самі по собі, а винятково інструменти за допомогою яких Українська держава втратить здатність діяти як цілісний політичний суб’єкт. Чи треба усвідомлювати це? Так. До чого таке усвідомолення має підштовхнути Україну? До відмови від Нормандського формату та Мінських домовленостей? А чи може Україна відмовитися від Нормандського формату і Мінських домовленностей? Може. Якими будуть наслідки? Цивілізований світ посилить підтримку України і санкції проти Росії? РФ забереться з ОРДЛО? Бандформування розчиняться у повітрі? Росія зникне як роса на сонці, а ми запануємо у своїй сторонці? А раптом ні? Хтось оцінював потенційні ризики такого кроку? Хто візьме на себе відповідальність якщо раптом наслідком такого кроку стане ескалація конфлікту? Хто відповідатиме за черговий Іловайськ чи Дебальцево? Політичні імпотенти, які, маючи рейтинг довіри нижчий за вотерлінію, розказують про якійсь червоні лінії?

Словом, подобається це комусь чи ні, але наразі Україні доведеться і далі рухатися у річищі, визначеному Нормандським форматом та Мінськими домоленностями. І це не «заслуга» Зеленського, це «досягнення» Порошенка — його «дипломатичного генія».

Як би там не було, але сам факт проведення наступної зустрічі у Парижі можна вважати певним дипломатичним успіхом. Між іншим, так само як можна вважати успіхом «розведення сторін» на окремих ділянках умовної лінії зіткнення, що продемонструвало скептикам — за наявності політичної волі можна завершити процес деескалації конфлікта, остаточно припинивши збройне протистояння та перевівши процес врегулювання конфлікту у мирне річище (чого як вже зазначалося вище Україна прагнула із самого початку збройного конфлікту).

Чи варто очікувати від майбутньої зустрічі остаточного вирішення конфлікту? Наврядчи. Програма мінімум: остаточна деескалація; обмін полоненими «всіх на всіх». Максимум — «дорожня карта» реалізації Мінських домовленостей (була обіцяна ще під час минулої зустрічі у Нормандському форматі).

Між іншим, цікаво, політики та «експерти», які заявляють, нібито «невідомо з якими позиціями поїде на зустріч Зеленський», насправді ідіоти чи прикидаються?

Не хочу нікого образити, але переговорна позиція висловлювалася публічно і неодноразово. Зводиться вона до добре відомої формули: деескалація, деокупація, вибори за українським законодавством; формування легальних і легітимних органів місцевого самоврядування в ОРДЛО, реінтеграція на основі правової бази, рамки, якої визначаені Законом України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в ОРДЛО» (значна частина якого перекочувала безпосередньо з Мінських домовленостей, наприклад «проведення амністії»).

Чи зможе Зеленський досягнути реалізації саме такого сценарію? Не знаю. Це ж лише «порохоботи» знають напевно, що «Зе точно програє Путіну, а Меркель і Макрон здадуть неньку-Україну на поталу великому і жахливому Путіну».

Між іншим, щодо останнього також не певен. Питання не в особистих симпатіях чи антипатіях Меркель чи Макрона. Питання у тому, що і Франція, і Німеччина (як і весь цивілізований світ) зацікавлені у тому, щоб продемонструвати: збройна агресія не є прийнятним способом поведінки на міжнародній арені. У цьому національні інтереси України — жертви такої агресії, співпадають із національними інтересами країн цивілізованого світу, які виступають категорично проти подібних практик на міжнародній арені. З огляду на це, дуже сумніваюся, що Меркель та Макрон гратимуть за Путіна Але це також не означає, що вони гратимуть за Україну. За Україну має грати Президент України В.Зеленський. Лишається побажати йому успіхів.

Також абсолютно «політтехнологічним» є заяви опонентів Зе щодо необхідності включити до порядку денного зустрічі у Нормандського формату питання повернення Криму. Дивно чути подібні заяви від політиків, які 5 років розказували, що «нормадський формат і Мінські домовленості стосуються лише питання врегулювання конфлікту на Донбасі», а тут раптом згадали про Крим…

Насправді, відсутність питання Криму у роботі Нормандської четвірки зовсім не означає, що про Крим забули. Про Крим не можна забути, просто Нормандський формат створювався для вирішення іншої проблеми, так само як перукарні відкриваються не для того, щоб вирізати апендицит. Те саме можна сказати і про «газові переговори». Нормандьский формат — це про інше. Про конфлікт на Донбасі. Крим, ГТС, Північний потік, Сирія, мігранти, глобальне потепління, вимирання рідкісних видів флори і фауни — все це, безумовно, важливі проблеми, але Нормандський формат не про це.

За великим рахунком, певні політичні сили намагаються створити передумови для «інтерпретації» будь-яких результатів зустрічі у Парижі як «програшу» з подальшим нагнітанням ситуації. Навіть якщо Зеленський привезе зі столиці Франції скальп Путіна — це буде «зрада», адже того «мали б судити у Гаазі!»

З політтехнологічної точки зору нібито все логічно… Наївні, сподіваються, на цій «хвилі» повернутися до влади

Але є одне але. Піпл не хаває. А відповідно політичні сили, які «прокачують» тему репрезентації процесу мирного врегулювання конфлікту на Донбасі як «капітуляцію», насправді, стріляють собі у ногу (якщо не в голову) і дрейфують від статусу політичних лузерів, з рейтингом нижче «червоної вотерлінії», до статусу політичних маргіналів.

Чому так? Бо політика не зводиться до політтехнологій…

Дехто цього досі не зрозумів. Сподіваюся, Зеленський розуміє.