Ще раз про розмову у Золотому

Валентин Гладких, 27.10.19, facebook

Гектор Макдональд у своїй книжці «Правда. Как политики, корпорации и медиа формируют нашу реальность, выставляя факты в выгодном свете» (між іншим, раджу почитати) наводить цікавий епізод, який спадає мені на думку, коли чую псевдопатріотичну, моралізаторську істерику порохоботів щодо візиту Зе до Золотого.

Влітку 2014 року соціальні мережі вибухнули невдоволенням і обуренням після того як там опубілкували фото, на якому за спинами чоловіків, які засідали у президії, було написано «Всесвітній саміт жінок 2014 року». «Картина, яка варта тисячі слів», — підписала фото одна з участниць конференциї, яка першою виклала фото в Twitter.

Сарказм легко зрозуміти як і передбачити реакцію публіки на фото…

Але правда була у тому, що це була панель, на яку СПЕЦІАЛЬНО запросили ЧОЛОВІКІВ — керівників великих компаній, які ціленаправлено сприяють кар’єрному просуванню жінок…

Контекст має значення.

Звісно, обмусолювати лексику і тональність розмови простіше і мабуть цікавіше, ніж її мотиви і зміст.
Тож почнемо з простого.

Той факт, що подібна лексика і манера ведення розмови, на жаль, дуже поширена у нашому хворобливо маскулінному суспільстві, переобтяженому фрустрацією і агресією, ЖОДНИМ ЧИНОМ не виправдовує ЗЕ, який за жодних обставин не повинен забувати, що він глава держави, а тому не може собі дозволити «говорити по-пацанські» навіть якщо ситуація до того спонукає.

В цьому аспекті до співрозмовника Президента претензій менше, хоча як людині, яка не поділяла захоплення вчинками окремих військослужбовців, що демонстративно виказували неповагу попередньому Верховному головнокомандуючому та Президенту України П.Порошенку, мені, звісно, було неприємно спостерігати за тим як вояк-доброволець-ветеран дозволяв собі говорити з Главою держави.

Ніхто не вимагає персональної поваги до особи керівника, але виказувати повагу до посади не завадило. Зрештою, це не міжособистистні стосунки, а винятково формальні. Тим хто не доганяє про що я, раджу завтра у подібному тоні поговорити зі своїм керівництвом (бажано навіть не безпосереднім, а вищим) і подивитися на результат. І ультиматум не забудьте також висунути своєму гендиректору для повноти експеременту

А тепер щодо змісту.

Мені здається, що Зе, сам того не усвідомлюючи, повторює помилку Сократа, який був певен, що людина ніколи не буде чинити погано, знаючи, як чинити добре, а отже треба просто людям пояснити як правильно, допомогти їм це усвідомити. Крім того, Зе мабуть серйозно переоцінює свою здатність переконувати інших. Більше того, через свою наївність і брак політичного досвіду (який в українських реаліях зводиться до здатності бути ліцемірним покидьком) Зе наразі «не доганяє», що його політичні опоненти як і софісти — опоненти Сократа — понад усе цінують корисність, щоб не сказати КОРИСЛИВІСТЬ, а тому переконувати їх марна справа. Чхати їм на раціональні аргументи, їх цікавить винятково ВЛАСНИЙ ІНТЕРЕС, який вони набахно намагаються представити як нібито державний.

Причому до позиції право-радикалів можна ставитися з повагою, бо вони її висловлювали і відстоювали ще за часів ПОПа (мінські домовленості, нормандський формат, закон про особливий порядок місцевого самоврядування в ОРДЛО, визнання офційно факту війни з РФ, розрив дипвідносин, припинення торгівлі тощо), то слухати і сприймати серйозно «порохоботську» риторику, яка сьогодні змінилася на діаметрально протилежну до тієї, якої вона була за часів президентства Порошенка — просто неприємно. Я розумію, у багатьох коротка пам’ять, але ж можна погуглити…

І на останок, якщо відкинути форму дискусії, а проаналізувати зміст, одразу стане зрозуміло, чому суперечка точиться навколо форми: хто там кому хамив, хто лох чи не лох тощо. Бо змістовно там нема про що говорити. Є вище військово-політичне керівництво держави, яке прийшло до влади у результаті вільного волевиявлення громадян України, які уповноважили Зе на виконання функцій державного управління.

Є демократичні процедури, є закон… і окремим маргінальним політикам, навіть якщо вчора вони були владою, не треба зловживати високим рівнем довіри і поваги суспільства до захисників вітчизни та артикулювати їхніми вустами свої власні вузькокорпоративні інтереси. А людям, які ризикуючи власним життям захищали і захищають Україну не варто дозволяти використовувати себе у чужих політичних ігрищах, бо в цих ігрищах дуже непомітно можна перетворитися з тих, хто воює за Україну, на тих, хто дії в інтересаї її ворогів.

П.С. між іншим, скільки ж це треба мати НАХАБСТВА щоб говорити від імені Українського народу, будучи політичними маргіналами? Слухаю всю цю маячню і пригадую як російська пропагандистка Скабєєва, коментуючи Олімпійські Ігри заявила: «вітаємо нашу спортсменку із ПЕРЕМОЖНОЮ бронзовою нагородою». А тут політики чомусь вважають себе переможцями навіть не потрапивши хтось на п’єдестал, а хтось і взагалі у залік.