Пошук

Може з’їхав я з глузду, а чи постарів,
Але хочу я все ж зрозуміти,
Наших предків, батьків і дідів,
І, нарешті, чиї ми всі діти?

Я питаю народ, я запитую в себе,
Я запитую всіх в цьому світі,
Я питаю в Землі, я запитую в неба,
В малюка я питаю, і в того що в віці.

Я шукаю в книжках і казках,
Я шукаю в історії кожній стежині,
Я шукаю в сьогодні, шукаю в віках,
Я шукаю у кожній людині.

Я питаю у мудрих людей,
Я шукаю у кожній билинці,
Де той рік, де той місяць і день,
Де забули всі ми, що ми є українці.

Ми забули, про душу свою,
Яка щедрістю повна й красою,
Ми забули Вкраїну – вітчизну свою,
І чомусь не народом ми є, а юрбою.

Ми забули, що хміль наш в піснях,
А не в ріках вина, чи горілки,
І що щедрість у наших серцях,
А не в крихтах з чужої тарілки.

Ми забули, що мова в нас є,
І що мова таки українська,
Ми забули могутнє коріння своє,
І що нація ми, а не «окрайна» російська.

Я скажу вам усім, – говори!
І не треба нікому мовчати,
І відколи, чому і з якої пори,
Почали ми себе у собі зневажати?

Я питаю у себе, я питаю у вас,
Як прийшли до буття до такого?
Що гіркий, медом став для нас час,
Й щоб збагнуть це, нема у нас змоги.

І навіщо нам «старші братки»,
Для яких ми згинаємо спину.
То невже ми раби й слизняки,
Що би так не любить Україну.

І чому, я ніяк не збагну,
Ми соромимось рідної мови,
І чому страшне слово війну,
Називаєм АТО, дивним словом.

Ніби я і не зовсім тупий,
Та збагнути нема в мене сили,
Чом керманич чужий і сліпий,
Манівцем нас веде до могили.

І невже в нас нема вожаків,
На просторах Вкраїни широких,
Що чужих ми приймаєм богів,
Мудреців, пастухів і пророків.

То хто ж скаже мені, хто ми є,
Територія ми, чи держава,
І «моголам», чи нам, ясне сонце встає,
Забуття нас чекає, чи слава.

Що залишимо ми? Вічний рай чи руїну,
Світлий спадок, чи купу сміття?
Чи збудуємо славну, міцну Україну?
Чи навіки відправим її в забуття?

Українці мої, рідні сестри й брати,
Я так хочу щоб ви всі проснулись,
Що би бачили ясно, куди нам іти,
Що би пращурів слава вернулась.

Можна бути рабом і хахлом,
Не погасить це зорі на небі,
Й дальші рашці все бити чолом,
Тільки нам це, погодьтесь, не треба.

Вірю, вернемо славу дідів,
Встанем ми, і вдихнем повні груди,
І згадаємо рідних пророків й богів,
Й навікИ проженемо Іудів.

 

2 оценки, среднее: 5,00 из 52 оценки, среднее: 5,00 из 52 оценки, среднее: 5,00 из 52 оценки, среднее: 5,00 из 52 оценки, среднее: 5,00 из 5 (2 оценок, среднее: 5,00 из 5) Для того чтобы оценить запись, вы должны быть зарегистрированным пользователем сайта.
Загрузка...

Метки:

6 комментариев читателей статьи "Пошук"


  1. Олег Федоренко
    19.06.2017
    в 08:52

    Как на мой вкус — картинка только портит впечатление от Вашего стихотворения.

    И вот по какой причине: когда одна нация ищет причину собственных неудач в другой нации — это и является конкретным проявлением национального лузерства!

    Как говорил Андрей Сахаров: “Безотказный способ определить, является ли человек русским интеллигентом, – истинный русский интеллигент никогда не антисемит; если же есть налёт этой болезни, то это уже не интеллигент, а что-то другое, страшное и опасное”.

    0

    • TVOREC
      19.06.2017
      в 21:09

      Олеже, я хоч словом про жидів обмовився? Просто намалював декілька владних дядів з їхніми справжніми прізвищами. Решту Ви додумали самі.

      0

      • Олег Федоренко
        19.06.2017
        в 23:20

        За содержание текста я поставил “пять”. Речь о том, что картинку считаю здесь лишней. Такие картинки являются демонстрацией слабости и незрелости нации

        0

        • TVOREC
          20.06.2017
          в 08:05

          Тоді, шановний, поясніть мені, чому у нас, у владних структурах, майже 80% євреїв, 15% москалів і лише 5% українців і інших націй. При тому, дві третини владного народу мають подвійне, а то й потрійне громадянство. Це випадковість, чи закономірність? Я не думаю, що така ситуація у владних структурах є слабкістю і незрілістю нації. Така ситуація є цілеспрямованим геноцидом, зомбуванням та зубожінням українського народу, вже не першу сотню років. Більшості українців це навіть тяжко зрозуміти. Майже знищені українські культурні цінності, традиції, віра та сама історія. Решта замінена штампами та відповідними установками. Частина українців соромляться рідної мови (оскопленої та покаліченої), частина соромиться навіть своєї національності. Ви, до-речі, без образи Вам сказано, також віддаєте в спілкуванні перевагу російській мові. Вибачайте, коли що не так, але я так думаю.

          0

          • Олег Федоренко
            20.06.2017
            в 09:57

            Нічого страшного, дякую за щирість позиції! Але якщо ти не чмо, то принизити тебе дуже важко. Тому виникає питання: якщо ти вважаєшь, що хтось тебе гнобить, то що заважає тобі не гнобитись?

            1

          • violonchelist
            03.07.2017
            в 23:49

            Вірш сподобався. Жорстко і якісно.
            Що до Вашої, з Олегом дискусії…

            Я кем-то скинут, был, на самое на дно…
            Сказали мне, что, видимо – евреем.
            Кругом меня бомжи сосут вино,
            да прошмандовки на ночь…Фонарею…
            И стал я думать, хоть и не привык:
            Да по какому ж это, сука, праву
            Я – истинный украинский мужик
            был послан кем-то в сточную канаву?!
            Шипел мой мозг как будто от клейма…
            И, наконец, я понял – жид не в теме!
            Не виноват еврей в моей проблеме…
            Я там, на что хватило мне ума…(С)

            Приблизно така і моя думка.

            1

Добавить комментарий