Чому Тимошенко вийшла з таким нечітким планом?
Вячеслав Ільченко, 31.07.18, facebook
https://www.facebook.com/ashnar.lynx/posts/1381087155359271
Серед вкрай нечисленних аргументів «проти» Нового Курсу Юлії Тимошенко є один, котрий заслуговує детально розгляду. А саме, чому Тимошенко вийшла з таким нечітким планом, і не запропонувала «дуже освідченій і прискіпливій» публіці покроковий план із розписаними термінами і задачами?
Залишимо за дужками той факт, що жоден політик за всю історію такого плана не надав (подібний супердеталізований план завжди вимагається тільки від Тимошенко), і зосередимось на аналізі того, для чого Тимошенко взагалі знадобився такий ось Новий Курс.
Почнемо із того, що в наших умовах побудова держави представляє собою складний проект класу death march (самовбивчий проект). Наявні всі його ознаки:
— План проекта стиснений більше ніж наполовину в порівнянні з нормальними умовами. Для наших умов реформувати державу необхідно менше ніж за одну каденцію президента чи прем‘єр-міністра, і ще й при цьому спробувати хоча б частково компенсувати наслідки 26 років застоя та останні 10 років «боротьби із важким спадком Тимошенко»;
— Кількість виконавців менше ніж наполовину, ніж зазвичай необхідно для подібних проектів. Для наших умов безпосередніх виконавців реформ теоретично більше, ніж досить (кількість чиновників в Україні сягнула 370 тис. чол., всього держслужбовців всіх рівнів не менше 1 млн. чол.). Однак якому відсотку із них можна довіряти, невідомо. Т. ч. реально очікувати участі у впровадженні реформ можна лише від 5-10% — це оптимістична оцінка.
— Бюджет і пов‘язані із ним ресурси урізані більше ніж наполовину. Невідомо, чи взагалі вдасться розраховувати на бюджет як суттєвий фактор реформування держави. Станом на початок 2018 р. рівень державного та консолідованого боргу складав 71.8% від ВВП. А сам ВВП України становить 112 млн. дол. проти 179 млн. дол. в 2008 р. При цьому різниця між реальним ВВП та номінальним уже досягла майже 18% (тобто, економіка падає швидше, ніж прогнозувалось). Так що бюджету вистачить тільки на підтримання української держави в стані мінімального функціонування, і то не факт, зважаючи на проблеми із виплатами зараз, і необхідністю сплати по державному боргу.
— Вимоги до функцій, можливостей, продуктивності та інших показників проекту вдвічі більші за існуючі аналоги. Україна уже не може собі дозволити помилкових або безрезультатних реформ.
Фактично, кожна зміна в державі повинна приносити якщо не покращення рівня життя, то хоча б суттєве його полегшення. Це означає, що кожне рішення, кожний законопроект повинні бути максимально ефективні, значно ефективніше за будь-які аналоги і попадати прямо в десятку.
Об‘єктивна оцінка ризиків такого роду проектів визначає як вірогідність провалу 50%. Тобто, «або пан або пропав». В комерційних галузях від подібних планів як правило, відмовляються. Надто великі витрати сил, і немає гарантії хоч якогось успіху (вже не кажучи про прибуток). Однак Україні вибирати не доводиться: ми повинні реалізувати цей неможливий проект, інакше питання стане уже про зникнення не самої держави, а й української нації.
В таких випадках максимум уваги приділяється фазі планування. Саме на ній мають бути визначені, проговорені і навіть промодельовані всі рішення наперед. Це і є основна причина, чому Юлія Тимошенко свій Новий Курс оприлюднила більше ніж за рік до виборів.
Зробимо тут важливе зауваження. З точки зору політичного піару таке раннє оголошення може вважатись фальстартом. Справа в тому, що якщо надто рано оголосити свої ідеї, їх легко зможуть перехопити конкуренти і фактично на полі Тимошенко її ж і поб’ють.
Настільки раннє оголошення виправдано лише в двох варіантах:
а) тупо нема іншого виходу – проект надзвичайно складний, а впроваджувати його треба починати зразу після виборів;
б) жоден із конкурентів не може реалізувати чи хоча б пропрацьовувати ці ідеї на заявленому рівні.
В даному випадку Тимошенко, либонь, керувалась першою причиною. Але ось уже півтора місяці пройшло, а опоненти Тимошенко так і не змогли протиставити її Новому Курсу нічого, окрім переспіва методичок Манафорта. Так що боятись Юлі немає чого — не можна вкрасти ідею, якої не розумієш.
Так ось, формуючи план НКУ, Тимошенко інтуїтивно (а може й ні, з огляду на її згадку методик розробки Linux в промові) дійшла до одного із класичних методів зменшення складності задач. В програмуванні він називається «методом Буча» (за іменем одного із авторів об’єктно-орієнтованого аналізу Граді Буча).
Буч запропонував розглядати складність не як незмінну характеристику задачі, а як її складову. Він налічує чотири фактори, які підвищують важкість реалізації задачі: а) складність предметної області; б) складність керування розробкою; в) необхідність гнучкості комплекса і здатності його розвиватись; г) складність опису функціонування кінцевого продукту.
Вплив цих факторів можна і треба зменшувати саме на етапі проектування, який Буч поділив на дві великі частини: макрорівень та мікрорівень.
На макрорівні відбувається визначення основних вимог (концептуалізація), і які з них є базовими – тобто тих, від яких залежать всі інші. Паралельно проводиться аналіз, як повинна виглядати закінчена система. На основі цих двох аналізів формується загальна архітектура, на рівні блоків, які виокремились під час аналітичного процесу. Наступним етапом відбувається аналіз еволюційного потенціалу – тобто, наскільки дане архітектурне рішення здатне розвиватись, і наскільки просто на його базі надбудовувати наступні рішення. Іще необхідний аналіз обсягу підтримки – тобто, яких зусиль і витрат потребуватиме це рішення для підтримання працездатності системи. Обидва ці етапи утворюють цикл моделювання і коригування архітектурного рішення.
На виході цього етапу буде своєрідне ядро системи — яке буде складатись із тих функцій, від яких залежить саме функціонування нашого «продукту» — тобто держави, і забезпечуватиме його базові норми, на яких будуть засновуватись всі наступні рішення.
Так ось, Новий Суспільний Договір в тій формі, в якій він був озвучений Тимошенко в програмній промові, представляє собою начерк можливого архітектурного рішення, яке вона склала, виходячи із власного досвіду та бачення. Щотижневі засідання же представляють собою ітеративний процес коригування цієї архітектури, який зрештою призведе до консенсуса.
Абсолютно правильно — в даному випадку це буде Конституція. І дискусія, яка зараз відбувається навколо Нового Суспільного Договору, є спробою сформувати ядро української держави як цілісної системи. Група експертів, яка уже сформувалась навколо Тимошенко — це та «операційна бригада», яка напише першу версію ядра української держави. Тільки після цього можливі які-небудь часові оцінки реалізації тих чи інших задач. Без ядра до них навіть не має сенсу приступати. Тому що за 26 років там накопичились такі авгієві конюшні, що в них зародилась гідра — відрубай одну башку, виростуть десять.
Після створення ядра почнеться наступна частина, мікрорівень. Тобто, на базі створеної Конституції буде створюватись нове законодавство, яке поступово буде замінювати старе, написане із численними схемами і дірками. Принаймні, так вважаю я, тому що хаос в нашому законодавстві досяг такого рівня, що простіше написати заново, ніж спробувати поправити існуючі.
Тільки не треба думати, що мікрорівень простіший. Перш за все він вимагатиме створення всеукраїнської системи масової співпраці над законодавством. Тому що обсяги роботи просто-таки титанічні. Якщо ядро іще може написати порівняно невелика «операційна бригада», то для всього іншого знадобиться участь всіх українців. В першу чергу тих, хто виїхав за кордон в пошуках кращої долі і талановита молодь.
Я думаю, що на цьому етапі в якійсь формі буде реанімований проект «Електронна демократія» — але уже на новому технічному рівні, який дозволить багатьом людям прийняти участь в створенні законів. Можливо, навіть на базі вікі-движка. Він достатньо простий і достатньо потужний. Однак на відміну від старого проекта ЕД, на якому все-таки зібрались люди активні та адекватні, з нашими реаліями там тут же пропишуться тучні стада троллів із десятками законопроектами «чіста юлькоф подрочіть».
Архітектура цієї нової всеукраїнської ЕД, таким чином, повинна буде включати в себе елемент децентралізації (перш за все для того, щоб проблеми можна було аналізувати за регіональним профілем), механізми комплексного рейтингування (щоб компенсувати накрутки), а також модераторську панель — як мінімум.
А це ж ми ще не добрались до самої організації масової співпраці, а лише інструментарій розглядаємо, який дозволить людям побудувати нову державу. Ось чому Тимошенко так рано розпочала, і ось чому щотижня засідає експертна панель, і щоразу кількість питань не зменшується, а дедалі збільшується. Тому що від того, чи напишуть всі ці люди ядро нової системи правильно, залежить все інше.
І на помилку ці люди права не мають. Так само, як на помилку не має права Тимошенко, яка першою з усіх політиків реально взялась за неможливий проект «Побудова української держави».
Сьогодні мені сказала одна хороша знайома: я не розумію, чому вона не покине все це болото, і не поїде деїнде, адже могла б чудово жити і забути про український політичний серпентарій як про страшний сон.
Можливо тому, що Тимошенко розуміє — цей проект повинен бути реалізований, і більше просто немає кому. За 26 років ніхто не поставив навіть задачу, а дедлайни всі просрані.
Автор публикации
(3 оценок, среднее: 3,67 из 5)
Для того чтобы оценить запись, вы должны быть зарегистрированным пользователем сайта.
Загрузка...
(3 оценок, среднее: 3,67 из 5)Для того чтобы оценить запись, вы должны быть зарегистрированным пользователем сайта.
Загрузка...Метки: Вячеслав Ільченко, Юлия Тимошенко
Arkadiys
01.08.2018
в 11:18
Порохоботы отрабатывают похлёбку с Корыта, обмазывая Тимошенко дёгтем с петиным калом.
Украина сейчас горит ярким пламенем, в который Мегабрехун со своими поплечниками подбрасывает дровишки.
А во время пожара что делают?
Правильно!
Кидаются тушить огонь без заранее подготовленного плана
Вал
01.08.2018
в 11:35
Arkadiys — если вы Вячеслав Ільченко записали в «порхоботы», то вы ошиблись. Он один из самых аргументированно-интеллектуальных публичных последователей Юлии Владимировны.
Вал
01.08.2018
в 11:30
А Анатолий Степанович считает, что всё у нас достаточно просто, и не надо особо заморачиваться. Вот фрагмент из его вчерашнего блога на УП:
«Що робити?
Щоб не дати їм знищити країну і нас з Вами, шлях бачу лише один – єднання зусиль, громадських, професійних і партійних. Спільна команда і спільна перемога на виборах. Далі головне – спільне втілення нових цінностей і принципів. Задля збереження країни і виведення її на ціннісно і якісно інший рівень розвитку.
НЕ ГАЯТИ БІЛЬШЕ ЧАСУ НА ДОВГІ ДИСКУСІЇ, ПЕРЕГОВОРИ, ТОРГИ. Сконцентруватися на головному, відкинути другорядне. Вгамувати особисті чи партійні амбіції, посад і роботи вистачить усім.
ЗАФІКСУВАТИ СПІЛЬНІ СТРАТЕГІЧНІ ЦІЛІ, ЦІННОСТІ І ПРИНЦИПИ, НА ЯКИХ СТОЯТИМЕ І ДІЯТИМЕ ЄДИНА КОМАНДА. Активно й невідкладно включитися у спільну підготовку до виборів, ПАРАЛЕЛЬНО УТОЧНЮЮЧИ І СПІЛЬНИЙ ПЛАН ДІЙ, і людей, спроможних його реалізувати.»
В общем, вариант:
— «давайте построим концептуально новую Украину», против, «возьмемся за руки друзья, чтоб не пропасть поодиночке, а должностей хватит всем»,
— «это крайне сложная задача, ошибиться нельзя, поэтому нужно все хорошо обдумать и обговорить», против, «чего там думать — трясти надо, нужно ввязаться в предвыборную гонку, а план развития страны, то потом, его можно и параллельно делать».
С точки зрения простого обывателя (не интересующегося совсем политикой), и то и другое — бла-бла-бла. Но какая между ними всё-таки разница
А с точки зрения политически более искушенного человека, это — пропасть. Как между новичком шахматистом и гроссмейстером (в целях политкорректности не буду указывать, кто в этой паре гроссмейстер:-))