Пакувальники та картографи
В коментах у Миха Чаплыга зайшла мова про «барабани» — людей, які успішно освоїли певну фразеологію, при цьому не володіючи питанням, і претендують на те, щоб визначати курс держави і долі мільйонів людей. Всі ці люди за дивним збігом пов’язані із фондом «Відродження», а той фінансує Сорос — відомий фінансовий спекулянт.
Так от проблема насправді не в Соросі (хоча і в ньому теж), а це значно більша проблема і вона таки да, глобальна. Спочатку я вирішив написати пост… але це стаття, великий концептуальний лонгрид. І назву я її так:
ПАКУВАЛЬНИКИ ТА КАРТОГРАФИ
Перш за все, мушу зізнатись — мене сформували і навчили соросівські вчителі з Вінницького Технічного Ліцея. Це було в 90-ті роки, і «соросівський вчитель» мало тоді зовсім інше значення. Ліцейні вчителі, вибачте, драли мене, не виймаючи, протягом всього року — і не тільки шкільними предметами. Теорія ймовірності, програмування, економіка, англійська та німецька мови — і ви не повірите, але я просив ще.
В той час коли в нормальних школах діти бігли після шостого урока додому, ми залишалась до вісьми годин вечора і хачили все, що попадало під руку — від Паскаля та Volkov Commander (буквально). Харчувались в основному мармеладом «лимонні дольки», які хтось охрестив «лимонною замазкою»… в общем, це були найкращі роки мого життя.
А тепер я із жахом дивлюсь на нинішніх соросівських вихованців, і це страх і ужас. Таких «учнів» у нас би вишвирнули після першої контрольної без всякої жалості взад в «нормальну» школу. А ці керують нами, і бодро цвірінькають щось про дипломи Гарварда (які насправді виявляються дипломами курсів).
Так от, проблема не в Соросі. Проблема в другій науково-технічній революції, а точніше, переході з IV на V рівень технологічного укладу, який відбувся десь на зламі 2000-х років. Але точно не раніше 1998 р., бо саме в цьому році з’явились потрібні технології.
До цього переламу було потрібно багато інженерів та квазі-інженерів (тобто, людей із професійно-технічною освітою). Ці люди забезпечували аналітичну сторону економіки: виконували розрахунки, зводили підсумкові таблиці, аналізували дані, формували звітність — і так далі. А на межі 2000-х років відбувся своєрідний пригожинський синергетичний стрибок — на ринку почали з’являтись програмні засоби, які дозволяли автоматизувати більшу частину рутинної роботи оцих всіх дрібних інженерів. Ми, в основному, із такими софтами ніколи не стикались, і не стикаємось досі — ми просто не знаємо, СКІЛЬКИ на Заході було написано спеціалізованого софта саме для того, щоб автоматизувати роботу без перебільшення мільйонів інженерів нижчої ланки.
Всіх цих інженерів кудись треба було подіти. Тоді активно розвивалась сфера послуг, так звана «модель одноразового споживання». Ось туди їх і засунули, а для перекваліфікації розробили систему швидких курсів, які дозволяли людям — які уже мали солідну основу і як інженери, і як спеціалісти-практики — швидко набути нову професію.
Паралельно змінилась модель школи. Якщо раніше ставка робилась на швидку підготовку інженера, то тепер вирішили шкільну освіту спростити — зробити ставку на такого собі крепенького середнячкового громадянина, який небагато знає, працює в сфері послуг якимсь мерчендайзером чи клерком, зате упевнений, що «нагорі знають краще», і вважає, що він — один із тих, на кому тримається суспільство. При необхідності він теж може пройти додаткові курси, і навчитись працювати із спеціалізованим софтом, який автоматизує інженерну роботу.
Модель курсів (як перекваліфікації, так і навчання роботі із софтом) та модель спрощеної школи мають в собі одну спільну рису — це стратегія, так би мовити, пакувальника на конвейєрі. Його задача — роздивитись завдання, прикинути, яка для нього потрібна «коробка» (тобто, типове рішення), і засунути завдання, образно кажучи, в потрібну коробку (тобто, виконати визначену софтом — а насправді експертом, який той софт писав) послідовність дій. Якщо все виконано вірно і в потрібній послідовності — результат, як правило, успішний. А всі варіанти неуспіху також формалізовані і зведені в табличку. Для сфери послуг це працює, тому що там перелік ситуацій — в общем — стандартний.
Так ось, коли виросло покоління, вивчене в «спрощених школах», і навчене стратегії пакувальника — воно вирішило, що аналогічний підхід спрацює і в інших сферах. А тоді якраз йшла друга хвиля пострадянських реформ, і вони вирішили, що зможуть створити аналогічні «типові рішення» для вирішення політичних проблем.
Основою для своїх «експертних програм» вони вибрали неоліберальну теорію. Підозрюю, що із дуже простої причини — вона найпростіша із всіх, зводить всі економічні процеси до дуже простеньких факторів, і прямо протилежна державному (бюрократичному) капіталізму пізнього СРСР та пострадянської гібридної економіки. Чого простіше: все продати, і ринок все відрегулює. А якщо не відрегулює, так можна по табличці видати кілька стандартних відповідей. Якраз підходить для курсів «Вивчи основи економіки за 10 простих уроків».
Так ось всі наші сучасні ріхварматери учились саме по такій схемі. Це як готують індусів в Бангалорі — «прошили» їм в голову Друпал, і в результаті нічого крім Друпала він не знає і не уміє. І коли дати такому індусу написати сайт, він буде намагатись будь-яку задачу втулити в Друпал.
Ось і вони — що б не відбувалось, уперто намагаються «упакувати» Україну в коробку, на якій написано «короткі курси ліберальних реформ для чайників». Ба більше, в такі самі коробки вони намагались упакувати всі країни, де відбувались «ринкові перетворення». Результат закономірний: за останні 20 років жодного позитивного результату реформ за неоліберальними лекалами. Ну не впихується кубик в круглу коробку.
Більшість світових економістів це уже зрозуміли — від колишніх ідеологів неолібералізму Джеффрі Сакса та Френсіса Фукуями (ці навіть написали книжки, де офіційно уходили від класичного неолібералізму, і переходили до ордолібералізму, заснованому на ключовій ролі держави та національної специфіки) — до Римського клуба (почитайте їх останній звіт). Тому всі ці «неоліберальні пакувальники» прекрасно знають — їх привольні часи закінчуються, і саме з них спитають за те, чому в світі різко збільшилась кількість диктаторів, і за провал демократизації на пострадянському просторі, і за кризу лібералізму, і навіть за те, чому в світі розвелось стільки біженців.
Вони відчайдушно намагаються зберегтись хоч чушкою, хоч чучелом. А для цього їм необхідна країна, яка добровільно дозволить себе гвалтувати їх «типовими рішеннями», і вони зможуть хоча б відсунути закономірний час викидання на мороз, а для декого — і час відповідати на суді. А наші можновладці їм такий шанс прямо-таки в руки всовують — вони й так Україну готові продати, а тут ще і з бонусом — відчуттям, що країна в своїх «ріхвормах» попереду планети всієї (класна тема для пропаганди, аякже). Україна по суті лишилась їх єдиним плацдармом, де у них гроші, вплив і невибагливе населення, яке дозволяє над собою експериментувати.
Чи є альтернатива «стратегії пакувальника»? Безумовно, є. Її описав Лі Кван Ю в своїй книзі «З третього світу в перший». Цю стратегію назвемо «стратегію картографа».
На таку стратегію здатна людина, яка має глибоку професійну освіту. Не курси. Не щойно прослуханий університетський курс, а реальну професійну освіту, яка глибоко вивчила чужі приклади успіху, і — що важливіше — чужі приклади провалів.
Задача цієї людини — всі свої знання представити у вигляді карти, і визначити, де на ній знаходиться Україна, а де — результат, до якого Україна хоче прийти. А потім прокласти шлях від однієї точки до іншої, позначивши всі річки, гори та улоговини.
Зверніть увагу — ні у кого із сучасних «соросівських вихованців» навіть загального уявлення про майбутнє немає. Вони реформи ліплять по принципу типового рішення, не задумуючись, що і до чого.
Зараз у них нова фішка — оскільки за фразеологію про «неоліберальні реформи» скоро будуть бити морду, вони витягли ще одну коробку — «просвітлену диктатуру». Але знову ж таки, вони пробують впихнути туди Україну, а що на виході має бути — не знають. У них просто є чергове типове рішення «диктатура в Чилі зробила те, те, і се, значить, і нам так треба». А те, що диктатура в Чилі стояла на дуже дохідному гешефті міддю, і закінчилась за дивним збігом коли світу стало не треба так багато мідних дротів — цього вони не знають. Це вийшло за рамки курсів.
Ось чому так важливо мати уявлення про майбутнє, про яке я говорив вранці. Ось чому так важливо, щоб очільник держави і реформатори (справжні) мали реальну освіту, а не кілька «козирних» курсів за спиною.
Щоб вигрести із болота, нам необхідний картограф, а не чергова команда «чиказьких пакувальників».
Пост-скриптум: Тут ще слід додати одну важливу річ. Яку б фразеологію не використовували вітчизняні пакувальники — проблема не в ідеології, і не в конкретно взятій економічній теорії. Вони, як ми бачимо, легко стрибають від «лібертаріанства» до «диктатури». Ніяких реальних сенсів для них ця фразеологія не несе. Їх задача — просто освоїти гроші, і відбояритись «я зделял».
За ними же стоять картографи, які уже збудували шлях для себе, замаскувавши його красивою риторикою, аби публіка не здогадалась, що реальна їх мета — персональна влада та багатство, а куди в результаті прийде Україна — їх не обходить. Але це окрема велика тема.
Вячеслав Ільченко, 12.05.18, facebook
(1 оценок, среднее: 5,00 из 5)
Для того чтобы оценить запись, вы должны быть зарегистрированным пользователем сайта.
Загрузка...
(1 оценок, среднее: 5,00 из 5)Для того чтобы оценить запись, вы должны быть зарегистрированным пользователем сайта.
Загрузка...Метки: Вячеслав Ільченко
Sofi
15.05.2018
в 01:05
Супер-пупер! Спасибо, Олег, за интересные находки.
Kozak Oko
15.05.2018
в 06:55
Не за что. Спасибо Ашнару!