Сергій Іванов: Наш політикум сьогодні – це довбаний шоу-бізнес

Галина Плачинда, 24.03.18, видання “Мир”

Наша розмова сьогодні – з журналістом, телеведучим Сергієм Івановим.

Сергію, я дуже хочу почути вашу точку зору на стан сучасної української журналістики загалом. І зокрема, відповідь на питання – чи існують табуйовані персонажі для медійників? Тобто, чи є, по вашому, люди, інтерв’ю з якими за будь-яких умов не повинні з’являтися в інформаційному просторі нашої країни?

Журналіста можна порівняти хіба що зі суддею, бо судді виносять рішення, – ми говоримо, звісно, про цивілізований світ – керуючись лише законом і власним сумлінням. Так само і журналісти – вони керуються фактами, які в них замість закону, і сумлінням. Якщо воно є. На превеликий жаль, наше медіа-середовище дуже маргіналізоване і дуже люмпенське за змістом. Люди із цього середовища не мають, – переважна їх більшість, – якихось світоглядних принципів.

І переконань

Переконань. От, знаєте, таких наріжних каменів власного світогляду, які б не змінювалися, незалежно від місця роботи. Фактично вся українська журналістика, вірніше майже вся українська журналістика – це юрба (саме юрба, а не колектив) хамелеонів, які підлаштовуються під обставини, під господарів, під власників… От знаєте, що характерно? Що вони абсолютно вільно, абсолютно органічно, змінюють власні позиції, вони змінюють дискурс, вони змінюють симпатії, антипатії, вони змінюють героїв… І для мене це незрозуміла річ: як так можна?

Ну от скажімо, ситуація з Громадським телебаченням. Там взагалі якась колективна пандемія, їхні лави викосило якесь абсолютно спотворене лівацтво. І фактично ресурс, який був голосом Майдану, перетворився, на такий собі, знаєте, третьосортний грантовий канальчик, який намагається дотримуватись якихось ілюзорних стандартів. Яких, насправді, не існує. Я не знаю, що таке стандарти!

Чому це сталося?

Головна проблема – люмпенізація журналістики.

Людина, яка перефарбовується, людина, яка змінює свою позицію, орієнтацію залежно від зовнішніх обставин, людина-флюгер – вона не має права претендувати на роль ретранслятора сенсів, на роль інтелектуального авторитета.

Але ж вони претендують. В тому-то і проблема.

Ну, це їхні особисті когнітивні проблеми. Якщо вони вважають, що найголовніша людська риса – це вміння перефарбуватися, підлаштуватися або вхопити якийсь грант, – то це йдеться про моду, але не про змісти, які дозволяють країні жити і, принаймні, хоча б намагатися рухатися уперед. Я не маю на увазі державу, я маю на увазі свідомість людей.

Що стосується табуйованості інтерв’ю… Ну, це дуже слизька тема. З одного боку, всі наші проблеми в медійній сфері і в інформаційному просторі виникають від банальної неосвіченості, від неуцтва, від невігластва людей, яких оці люмпенізовані журналісти, медійники і перетворюють на таку, знаєте, худобу, яка хаває будь-який комбікорм, який їй насиплють.

Тут, як на мене, спрацьовує відсутність резистентності (здатність чинити опір, несприйнятливість до будь-яких факторів зовнішнього впливу – ред.). Оце постійне прикриття якимось ефемерними стандартами, небажання – або невміння, або інтелектуальна нездатність – говорити з опонентами жорстко, ставити запитання; стало причиною галопуючого реваншу.

Люди, які, за логікою, давно би мали вже канути в Лету, сьогодні формують значну частину українського медіа-дискурсу.

По-перше, вони мають гроші, по-друге, вони мають непоганих копірайтерів і спічрайтерів. І по-третє, вони зараз знаходяться у виграшній позиції, оскільки наша, вибачте, влада схибила на всіх напрямках.

Нам бракує якісної, жорсткої, підготовленої розмови з тими людьми, які сьогодні присутні в медіа-дискурсі. Дехто каже: навіщо ви їх запрошуєте, навіщо ви говорите з ними взагалі, з цими людьми? А у нас перелік ворогів – він же постійно змінюється.

Вчора Надя – герой, сьогодні Надя – зрадник.

Вчора Портнов – кат Майдану, сьогодні, вибачте, юрист, філантроп і меценат.

Лукаш – вчора співавторка диктаторських законів, сьогодні якась там правозахисниця.

Тобто все це дуже-дуже-дуже швидко змінюється і ми не можемо їх ігнорувати, цих людей.

Але медійників, які можуть говорити з цими людьми, вибачте, не засовуючи їм язик у дупу, говорити жорстко, говорити щонайменше на рівних або навіть домінуючи, – дуже мало, на жаль. Мало людей, які не мають авторитетів, які не мають цього екзистенційного жаху перед запакованими, жирними, лощеними «ригами» і різними проросійськими персонажами, на яких наша влада просто закрила очі, фактично пробачила їм, – давайте вже будемо називати речі своїми іменами.

Хоча я не знаю, хто уповноважував нашу владу на це прощення, на це всепрощенство. Я не уповноважував.

А я – людина, яка доклалася до того, щоб сьогоднішня влада прийшла на Банкову. Ну, так сталося. І я – людина, яка пережила купу драм, я не можу повернутися на свою малу батьківщину, я не можу побачити родичів, я вже не кажу про якісь матеріальні проблеми… Тобто, я вважаю, що маю право поставити це запитання владі, розумієте?

Я маю право не погодитись з тим статусом, який сьогодні  отримали люди, які, на моє переконання, мали б давно сидіти за ґратами – це в кращому випадку. А в ідеальному світі вони б, звичайно, вже б висіли на ліхтарях…

Але ці люди присутні в медіапросторі, оскільки в них не забрали гроші.

Тому, є той самий Клименко (екс-міністр доходів і зборів України Олександр Клименко,- ред) – може утримувати у Україні радіо («Радио Вести», яке входить в медіахолдинг “Вести Украина”, – ред), є Курченко, який домовився з Ложкіним (в 2013 році група компаній «ВЄТЕК» олігарха Сергія Курченка придбала 98 % акцій одного з найбільших медіа-холдингів України — UMH group в Бориса Ложкіна, який з 2014 по 2016 рік очолював Адміністрацію президента Порошенка. До складу медіа-холдингу входили журнали «Кореспондент», «Forbes Україна», газети «Комсомольская правда в Украине» та«Аргументы и факты – Украина», нині Курченко переховується у Москві, – ред); є Азаров і  Арбузов, які так само подомовлялися з сьогоднішньою владою, – всі вони спокійно можуть утримувати цілі медійні ресурси і впливати на нашу політику. Відвертий сепаратист, державний злочинець Мураєв перетворюється на такого, знаєте, мученика за свободу слова. Хоча ніхто не питає: звідки в тебе гроші на цей канал.

Чому так? Тому що треба було забрати в них гроші, які вони забрали в нас. Але, оскільки гроші не забрали, гроші поділили, ними відкупилися – то влада продовжує всі ці дивні і неприродні колаборації.

І якщо ми не забезпечимо якесь резистентне медійне середовище – то згодом вони взагалі все викуплять, вони повиганяють всіх нас к бісу з наших ресурсів, з наших робіт, щоб нас маргіналізувати. Така кампанія вже третій чи четвертий рік ведеться стосовно мене особисто…

Але я вважаю, – оскільки в країні існує певний прошарок людей з інтелектом, людей освічених, людей, які мають чітку – навіть не громадянську, а загальнолюдську позицію, – ці люди мають чинити спротив до останнього.

І тут уже питання нашого персонального сумління і нашої персональної позиції. Чи ми просто робимо отак от: «фі! це потвора, це покидьок!», і відвертаємось, і це – найпростіша позиція. Чи ми вдягаємо гумові рукавиці, вдягаємо гумові чоботи і залазимо у це лайно, і починаємо його потроху розгрібати.

Розгрібати найрадикальнішими способами – просто береш лопату, бо на жаль, у тебе зараз немає асенізаторської машини, ти не можеш собі її дозволити. Тому ти береш цю лопату і це лайно якось починаєш розкидати.

І дуже прикро, що твої колеги, які також мали би виконувати асенізаторську функцію, виконують функцію, вибачте за брутальну метафору, дівчат на замовлення…

Я припинив спілкуватись з Наталією Влащенко після її інтерв’ю з Портновим не тому, що вона взяла інтерв’ю у Портнова. З Портновим інтерв’ю потрібно робити, потрібно робити інтерв’ю з Клименком. Але давайте згадаємо історичне інтерв’ю Скрипіна з Царьовим.

Зараз ти спитай: хто такий Царьов? І всі такі: што? Можливо, він не такий насправді, цей Царьов. Але Рома його викрив, витяг на світ Божий його справжню сутність. Я не переконаний, що Ромі приємно було спілкуватися з цим покидьком, але він суперпрофесійно виконав свою роботу. Він знищив авторитет політика, який займав антидержавницьку позицію. Або – якби Скрипін тоді не взяв інтерв’ю у Чечетова, якби Рома тоді не підвів до цих до головешок

Ці політики – вони були б і досі такими знаєте, типу, авторитетами.

Діячами.

Діячами, так. А він їх маргіналізував. Можливо, свідомо, можливо, несвідомо, але він зміг витягнути їхню сутність, справжню.

Чому цього не роблять інші журналісти?..

От власне.. Чому я припинив комунікувати з Влащенко після інтерв’ю з Портновим? Тому що це було не інтерв’ю, це був не «hard talk», це був «soft shit» – якщо вже англійською оперувати. Це було інтерв’ю Портнова з Портновим. Я чудово розумію, що там запитання були узгоджені заздалегідь. Я не виключаю, що платилися гроші за це інтерв’ю.

Це було не інтерв’ю, це був плювок у в журналістську професію.

Єдине, що мене потішило, – мені було видно, що їй соромно…

Люди, яких я шаную –  Рахманін чи Братущак – якось оминають цю тему і при цьому демонструють праведний, я б сказав навіть пролетарський гнів стосовно крадіїв, і корупціонерів, і злочинців у цій владі. І це виглядає трохи якось дивно і неприродно, як на мене. Тобто, я вважаю, що з цими людьми потрібно говорити. Так само як потрібно говорити і з їхньою іншою іпостассю, яка зараз представляє владу. Фактично це ж одна шарага, це ж просто один шар політичного гумусу, може за дуже-дуже рідкими винятками…

Ви знаєте винятки?

Звісно, що всі скурвилися, але хтось у меншій мірі.

І це – одна з найбільших трагедій сьогодення – те, що нам доводиться із цього смердючого натовпу висмикувати менш смердючих і тішитися тим, що вони є.

І якщо ми будемо ігнорувати цих людей, якщо ми припинимо намагатися витягти їх на оце «што?», якщо ми припинимо створювати для них зону максимальної турбуленції і дискомфорту – вони просто заповнять весь медіапростір, і не буде жодної людини, яка б у принципі їм змогла поставити якесь незручне запитання.

У мене інколи виникає таке відчуття, що ідеальне позиціонування наших політиків – це ікона. От кожен із них хоче бути іконою. Оп – я генеральний прокурор України! І відразу такий німб над головою сяє….

А є там і більш запущені випадки, типу Юлії Володимирівни, яка себе на хресті просто бачить розіп’ятою.

І її так із тим хрестом і носять..…

… Яка марить, що вона вся в білому на хресті висить за Україну… Повернулася вранці із пробіжки і – на хрест.

Ніхто з них не хоче бути людиною з якимось недоліками.

А оскільки нинішній політикум і той політикум, який зараз вимушено знаходиться в екзилі, фактично не відрізняються, то якщо ми не чинитимемо спротив, ми будемо брати інтерв’ю у ікон.

Чому ми до цього прийшли? Я ще пам’ятаю часи, оскільки я вже давно в журналістиці, – коли за результатами моїх публікацій людей знімали з посад, уявляєте, таке було!

Було.

Я працювала парламентським кореспондентом. Колись депутати боялись вийти в кулуари із сесійної зали – бо там на них чекали журналісти. Вони просто шмигали в туалет, в курилку. Вони боялись. Зараз він виходить в кулуари, як у теплу ванну плюхає, і чекає, коли ж зберуться камери. Що відбулось? Мені огидні ці журналісти, які стоять і, як болванчики китайські, кивають головами, замість того, щоб вести діалог. Це не журналістика. Можна ж придумати роботів, які будуть їздити парламентськими кулуарами, записувати на диктофони геніальні спічі наших депутатів… Що відбулося у суспільстві за ці 10-15 років?

Я вам скажу. Наша політика припинила своє існування у вигляді власне політики. Наша політика, вибачте, це довбаний шоу-бізнес, це структурний підрозділ українського шоу-бізнесу. Такий самий потворний.

І штучний.

Штучний, так. Там панує агресивний несмак, який апелює до якихось абсолютно ницих, дуже низьких людських рис. І журналісти в цьому відіграли безпосередню роль.

Журналісти виступили в ролі протектора. Вони пом’якшили перехід політиків з тиші кулуарів, де вони тупо дерибанили бабло, в публічну сферу.

Знаєте, я не хочу сказати, що колись у нас було добре, але якби Розенблат існував за часів Кучми, я не думаю, що він би записував відеоблоги, сидів на всіх телеканалах і красувався на обкладинках глянцевих журналів.

Всі ці люди припинили боятися журналістів.

Чому?

По-перше, якість журналістів. У нас журналісти – це ж проекція суспільства, так? Як і політикум. І даремно очікувати якихось акул оцього пера, які будуть шматувати в перервах депутатів. Цього не буде. Бо оскільки політика перетворилася на шоу-бізнес, до неї ставляться, як до розваги. І постійне продукування оцих гіперреальностей, які створюються за допомогою медіа, призводить до того, що нівелюються такі інститути як відповідальність, як страх.

Чому в Британії судді не беруть хабарі? Тому що століттями з них за це знімали живцем шкіру і відрубали голови.

І я переконаний, що сьогоднішня сумлінність і чесність європейських політиків базується, в тому числі, і на екзистенційному жаху, який прописаний в їхньому генотипі.

У нас такого нема. Наш політикум сьогодні – це глобальна ілюстрація негативної соціальної вибраківки. Це доказ, що природний відбір в Україні розвивається в неправильному напрямку.

В зворотному, я би сказала.

Так, в зворотному. Це доказ нашої інволюції, а не еволюції. І журналісти відіграли в цьому якщо не головну роль, то одну із найважливіших.

Тому політики не бояться журналістів. Ну хто буде боятися пластиліну, з якого можна виліпити все, що хочеш. От і все. А коли ти запитаєш журналіста: а чому ж ти так оце гнешся? Він відповість: слухай, ну це ж стандарти професії, я фіксую реальність.

А впливати на цю реальність – ти не хочеш?

Я думаю, десь після Помаранчевої революції, коли у нас політики стали селебрітіз, – чому, фактично, посприяв Шустер – вони зрослися з медіа, і представникам медіа це сподобалось.

Ну, подивіться на Серьожу Лещенка. Він був ретранслятором думок Льовочкіна, Григоришина. Пінчука, але він робив це якісно. А потім він дуже природно ввійшов у роль політика, який вже нічим не відрізняється від того самого Розенблата чи від Лозового із мамою-педіатром, яка купує квартири на Печерських пагорбах. У нього спосіб життя відверто сибаритський, він не вважає за потрібне якось пояснить людям джерела свого прибутку. Він навіть не приховуючись, порушує законодавство. Тобто людина працює депутатом і одночасно – керівником журналістських розслідувань в журналі. Я розумію, що це – дрібниця і Лещенко – ще ж кращий з гірших. То чого ми мусимо очікувати від гірших з гірших?

А є ж іще Заліщук, яка переплюнула Лещенка в матеріальних моментах. Є ще там Мустафа, є купа інших людей.

Існує голова НАБУ, який вважається у нас таким чесним, але який прикрив розкрадання в Київській області на мільярди.

Словом, зрощення, злиття політики з медіа відбулося вже давно. І мене дивує, що переважна більшість журналістів хочуть стати політиками. Тобто, вони хочуть стати представниками шоу-бізнесу. От дивіться, всі ці ресурси клименківські, типу Страна.UA – вони ж побудовані на принципі шоу-бізу. Ці фотки з Оніщенком, з клубів, з барів, з якихось курортів. Оце все. Шкода, що на це захворіла й «Українська правда», з якої втекли вже всі адекватні люди, і навіть, наскільки мені відомо, головний редактор поїхала кудись за кордон вчитися…

Ви кажете, що раніше писали матеріали, і як результат людей звільняли із посад. Я хотів би, щоб ми повернулися у той час. Зрештою, у всьому цивілізованому світі так. Але тоді ви були у протилежному таборі, а зараз це один табір.

Ви дивились фільм «Ідіократія»?

Ну, як же це не дивився? Прекрасна антиутопія.

Ми ж семимильними кроками туди йдемо.

Та ми вже там давно.

Але ж ви самі сказали: є ще прошарок адекватних людей, які не хочуть так жити. Що вони мусять робити? Вони погодяться на такий формат життя?

Я думаю, що ці люди не витримають, бо адекватність – це ще не запорука і не гарантія, що людина має достатньо сил. Вони можуть емігрувати.

Здається, вже й так емігрували всі, хто могли.

Ну, ми ж із вами тут.

Насправді, як не дивно, я оптиміст.

Нам потрібно протримати країну щонайбільше п’ять років.

Я спілкуюсь постійно з компанією свого сина, їм по 15-16, але вони вже, знаєте, такі юні інтелектуали, які володіють мовами, які бачили світ, які, на відміну від нас в їхньому віці, мають власні думки, які відрізняють штучність, несмак від якихось справжніх речей.

Вони вже не виберуть, не проголосують за президента, який просто виглядатиме, як Порошенко.

Ви справді в це вірите?

Я вірю, бо я спілкуюсь з тинейджерами. От ви спілкуєтесь з ними?

Ні, мої діти вже старші.

А я спілкуюсь дуже часто, і між нами нема жодних кордонів, хіба що вони кажуть мені «ви», але я вважаю, що це – ознака гарного виховання. Я не дуже вірю в ці індіґо, але це якесь нове покоління людей, які, приміром, принципово не вживають алкоголь. І ви маєте зрозуміти, що я попри всю мою певну медійність, у мене дитина вчиться у звичайній школі в спальному районі Києва. Його друзі – це не мажори, це діти, які живуть, умовно кажучи, на 30-50 гривень в день, які їм дають батьки. Ну тобто це – нормальні діти, які у вільний час збираються, грають музику, я був у них на концертах, приходять їхні однолітки, друзі, я вже спостерігаю батьків багатьох із них, які теж приходять, яким це цікаво. І от уже формується нове ком`юніті…

Якби я цього не бачив, я б уже, напевно, нічого не робив би. Але те, що я бачу, попри все, дає мені надію, дозволяє вірити, що якщо ми втримаємо країну ще кілька роки, якось втримаємо, то ці діти підростуть, а пенсіонери, ті, які голосують, умовно кажучи, за гречку, вже відійдуть.

І ось це покоління, – я не хочу наврочити, – але покоління таких освічених молодих людей, воно вже на підході. Нам потрібно триматися, і не тільки триматися, нам потрібно діяти резистентно. Ми маємо, ми мусимо, ми повинні чинити спротив цим персонажам, про яких ми говоримо з вами. Це – наша з вами функція.

Хтось робить це на фронті, – тримає країну пори все це свавілля. Хтось робить це в пресі, на телебаченні. Хтось у бізнесі відмовляється там давати хабарі і вчить так жити своїх дітей.

І відсоток когнітивно здорових людей у поколінні мого сина, – вже набагато вищий. І якщо навіть буде паритет: 50% кончених і 50% нормальних, то я вам скажу, що це буде дуже класно, це буде найвищий показник навіть по Європі.

Ми повертаємось до інформаційного простору. І як би банально це не звучало, журналістика в нормальній, притомній країні – це четверта гілка влади.

Абсолютно. Яка, до речі, часто домінує над першими трьома.

А тут це – обслуга. А ще ж є Мінстець…

Ви бачили фотосесію Стеця з дружиною у фіолетовому ліжку?

От як людина, яка позує на оцьому бархатно-фіолетовому ліжку з філіжанкою кави – як взагалі така людина може бути державним діячем? Якщо ти просто взірець несмаку, якщо ти взірець оцієї, знаєте, низькосортної барщини. Нормальна людина такого не зробить. А якщо люди ось так позують для глянцевих журналів, – то що у головах таких людей?

Але ж ці люди – вони знаходяться на вістрі інформаційної політики держави!

Неправда. Вони нічого не вирішують, нічого. Вони тупо «пилять» бабло. Наскільки мені відомо, Стець навіть не має відношення до цих усих бото-фабрик…

І взагалі – дуже велика помилка чекати від держави якоїсь регуляції в цій сфері. Я вважаю, що Міністерство інформації – це як міністерство, вибачте, підтирання дуп. Воно ні до чого. Воно не створює якихось умов, тим паче не сприяє свободі слова Що таке взагалі інформаційна політика? Тобто, це міністерство незрозуміло чого. Це так само як Міністерство культури. Слухайте, допоки в нас буде Міністерство культури, у нас не існуватиме культури. Ви бачили цю потворну інсталяцію на Майдані: «Алупка наш», «дякую діду…» Навіщо оце мавпування Росії, із нас же весь світ сміється через це.  Так само як і Національна спілка журналістів України. Навіщо ця спілка? Ну, ще профспілка – я би зрозумів. Яка б захищала права журналістів, опікувалась би сім’ями загиблих журналістів, яка б представляла інтереси журналістів у міжнародних судових інстанціях… А от просто Спілка журналістів, – яка тупо видає ксіви і звання «заслужений журналіст». А серед заслужених, до речі, у нас хто? У нас права рука Плотницького, Родіон Мірошник. Заслужений журналіст України…

Ви знаєте, моя однокурсниця Ліна Кущ – вона, до речі, переселенка, як і ви, з Донбасу. Вона стала секретарем цієї спілки і з невимовною гордістю про це написала. Вона, до речі, дуже переймається людьми, які зараз живуть в «ДНР/ЛНР» і хоче якнайшвидшої реінтеграції. Ну, словом, дивні якісь процеси в Спілці журналістів, розумієте?

Ну, хотіти реінтеграції зараз – це перший симптом божевілля, як на мене.

Зате усі ці «переживаючі» отримують непогані міжнародні гранти

Я думаю, цим і зумовлене їхнє бажання реінтеграції. Так само як у якихось умовних Насті Станко, Льоші Мацухи та інших.

Окей, я усвідомлюю, що ми живемо у Задзеркаллі. Але ж суспільство не розуміє тих підводних течій, про які знаємо ми з вами.

Суспільство взагалі нічого не розуміє…Проблема нашого суспільства – це прагнення постійного патерналізму. З одного боку, ми кажемо, що ми – вільні люди, що ми – вільна країна, а з іншого боку у нас всі чомусь вважають, що їм хтось щось винен. А насправді – ніхто нічого нікому не винен, я на власному досвіді у цьому переконався. Я не взяв від держави нічого, єдине, що взяв на четвертому році (з того часу, як переїхав з Луганська до Києва – ред.) – цю срану довідку переселенця, оскільки я одружувався і мені це було потрібно.

Оце постійне очікування гарного пана… Поки люди не усвідомлять, що держава – це вони, нічого не зміниться.

Держава в тому вигляді, в якому вона існує сьогодні, – у найближчому майбутньому вже не існуватиме.

Вона або взагалі розпадеться, або кардинально зміниться. Бо ця держава, знаєте, – це напіврозкладений труп Радянського Союзу, який підживлюється електродами квазі-капіталізму зразка 90-х років.

Тут мова має йти про регенерацію клітин, про влиття нової крові. А ми говоримо про Мінстець, про Мінкультури, ми говоримо про цих політиків… Та це все – тлін. Це – плювок на розпечений асфальт. Все це мине, і дуже скоро.

Можна подолати корупцію – її потрібно просто правильно легалізувати, цю корупцію, обкласти податками, як в Америці це зробили. Можна створити банківську систему, можна створити якісно нову армію – можна зробити все! Єдине, на що ми не можемо впливати, – це на свідомість людей, на їхню естетичну прошивку. А це дуже важливо. Коли у нас на групу «Ненсі», якщо пам’ятаєте таку, «Дим сигарет с ментолом…» солд-аут (всі квитки продані – ред.)задовго до концерту. А на концерті «Psychic TV» (британська рок-група – ред.) в залі 150 людей. А це ж світова легенда. Замість того, щоб збирати Олімпійський.

Зате співачка Полякова у російському кокошнику збирає Олімпійский…

…Знаєте, коли я зрозумів, що Януковичу буде ….дець? Коли я побачив як він танцює під Кіркорова. Ви пам’ятаєте цей танок – такий бурхливий, такий яскравий? Тоді я зрозумів, що йому все. Що це естетичний труп, несумісний зі сучасним цивілізаційним контекстом. Порошенко в цьому сенсі більш пристосований.

Я так не вважаю, у нього в приватній капличці усе «святе сімейство» зображене, в римських тогах і з лавровими вінками…

Так, це роман Сорокіна «Цукровий Кремль» (збірник антиутопічних оповідань, – ред.), абсолютно те саме.

Підводячи риску. Як нам протриматися оці кілька років, маючи таку журналістику, яку маємо, і такий істеблішмент, і таку еліту. Як нам протриматись, умовно кажучи, ще покоління?

Брати батога, брати биту. Ну, звісно, це я фігурально висловлюючись –  і бити, бити!

Вибивати з них правду, витягати їх справжні личини, справжні їхні обличчя показувати людям.

Показувати в ефірах, показувати в інтерв’ю, не боятися цього. Уникати компліментарності, будь-якої компліментарності. Бо ми отримуємо абсолютно зализаних людей, які попри нормальну освіту і нормальні, так би мовити, людські риси, перетворюються на нікчем.

Розумні люди потім скажуть спасибі, а нерозумні люди… А кому яка справа до нерозумних людей, вибачте…

(2 оценок, среднее: 5,00 из 5)
Для того чтобы оценить запись, вы должны быть зарегистрированным пользователем сайта.

Загрузка...

Метки: Галина Плачинда

Комментарии читателей статьи "Сергій Іванов: Наш політикум сьогодні – це довбаний шоу-бізнес"

• Оставьте первый комментарий - автор старался