Про щупальці, бл@дей та імпотентів

Так склалося, що прочитав черговий матеріал пана Винничука “Не нам, бл@дям” на підтримку пана В’ятровича щодо “щупалець руського міру”.

Насправді, там нічого нового: Винничук переконаний, що з “совка” ми маємо право забрати Станіслава Лема, але не Михайла Булгакова. Тому що Винничук ненавидить російську імперію, але прихильний до польської “від можа до можа”. І якщо, не дай Боже, Путін нападе, то пан Винничук, скоріш за все, дремене з однодумцями до Польщі і звідти буде зверхньо і презирливо дорікати нам, що не тією мовою вмираємо за Україну…

Але мене зачепило згадування про Леоніда Кучму як такого собі “кондового руського мужичка”, який, власне і винен у культурній та економічній стагнації (це цитата з тексту).

Я досить критично оцінюю правління Кучми. Але повз нахабне пересмикування фактів пройти не можу.

Звідки загалом виник “прем’єр Кучма”? Після революції на граніті Кравчук запропонував Народному Руху очолити уряд та нести повну відповідальність за економічну ситуацію. Рухівці подумали і чесно визнали, що серед них немає тих, хто знається на практичній економіці. І тоді вони почали вмовляти Кучму, який до уряду зовсім не прагнув. Його навіть шантажували, що не стаєш прем’єром, то втратиш і директорство на “Південмаші”.

І представники Західної України увійшли до уряду Кучми, зокрема, на посади сфери культури.

Потім Кучма зрозумів, що у президентський республіці прем’єр-міністр — це цап-відбувайло, а не керівник. І пішов у Президенти. А політичні представники Західної України фактично зрадили його, свого колишнього висуванця і партнера. Тому що бл@ді, як мужньо зауважив Винничук.

Але після перемоги Кучми вони знову з’явилися. С проханнями, вимогами та надією покерувати. І розуміючи важливість національно-патріотичної сфери, Кучма знову віддав її галичанам: культуру, інформацію, кіно, книговидання — все (подивиться по посадах — я не перебільшую). І так було фактично весь його перший строк і половину другого на посаді Президента.

А за часів Президента Ющенко і мову вести нема про що. Я до того веду, що с початку державності України більше десяти років саме представники Західної України, які все знають про справжню духовність та імперські загрози, виключно керували нашої духовною сферою.

І де визначні здобутки? Світові надбання? Щось вражаюче, не самі тільки сльози, що нас завжди гнобили і нам завжди заважали?!

Не спромоглися? Так і не треба зараз шукати винних у власній державній імпотенції.

А загалом — читайте Дацюка: він про подібних національних збоченців все давно виклав аргументовано, докладно і переконливо.

Александр Кочетков, 29.01.18, facebook

P.S. от админа Oko.cn.ua

Пост Юрия Винничука о котором выше говорил Александр Кочетков

“Не нам бл@дям”

Юрій Винничук, 28.01.18, “Збруч”

Ми ще довго будемо вихаркувати з себе русскій мір разом із совком. Можливо, доти, доки не мине сорок біблійних років від часу неволі, а може, на років десять довше, бо все десятиліття 90-тих – це була суцільна стагнація як культурна, так і економічна. Буйним цвітом розквітав олігархат, але не було українських книжок, українських фільмів, українського телебачення.

Кучма, який, будучи депутатом, писався в паспорті «русскім», уже йдучи на президента, різко поміняв національність. Але при цьому не перестав бути кондовим русскім мужичком з усіма атрибутами середньостатичного жителя Клязьми чи Рязані – з оцими усіченими кінцівками слів, з сентиментальними підспівками у Кобзона і Яна Табачніка, з томним умілєнієм на адресу Євтушенка.

Авжеж, совок був його молодістю. Що тут дивуватися? І я навіть не дивуюся тому шквалу негативу, який вихлюпнувся на адресу В. В’ятровича, аж до намагання поставити йому діагноз і вжитого в пориві пристрасті істеричного вигуку «нє ім, блядям, учіть нас родіну любіть» (Боря Філатов).

Про яку саме родіну мова йшла, важко здогадатися.

Я це розумію так, що не нам, блядям, дозволено вказувати їм, русскім людям (не має тут значення справжнє етнічне походження), що слухати і ким захоплюватися!

Та з цим ніхто й не сперечається. Бо ж Богу-душу-винний В’ятрович навіть не намагався щось вказувати чи боронити і не закликав до якихось дій. Всього тільки й сказано було про мацаки «русского міра». Які пролазять нам в душу, незважаючи на всі війни, на пам’ять про Голодомор і Сандармох. Ми з цими совковими присосками живем і ще будемо якийсь час жити. Доки останній з вас, нє-блядєй, не помре.

Бо вже ні наші, ні ваші діти, а понадто онуки не розділяють усіх цих совкових захоплень. Сьогоднішні підлітки вже навіть не хочуть читати Майн Ріда, Купера, Жуля Верна, Веллса та інших кумирів нашого дитинства, за якими ми полювали. У них інші вподобання.

І тут не йдеться про те, що Висоцький поганий. Що ж, я теж його слухав свого часу, але вже давно не слухаю, як тільки з’явилася в мене антена на Польщу, і я побачив інший світ. Чому мені російський шансоньє мав би бути ближчим за польського чи французького? Тим, що співав про наші болячки?

Звісно, ви собі можете скільки завгодно пишатися своїми кумирами. Бо ви, вважаючи себе українцями, не перестали бути росіянами. Ви щасливі, бо у вас були Висоцький, Окуджава, Ґаліч і т. д. А от наших співаків та композиторів ви повбивали, починаючи з М. Леонтовича і закінчуючи Ігорем Білозором.

Ви можете скільки завгодно боготворити Булгакова, який ненавидів нас, аборигенів цієї землі. Бо в той час, як він собі міг вільно творити, писати те, що йому хотілося, українські письменники його рівня вже лежали у вічній мерзлоті.

За Пєрєстройки російські письменники пачками почали витягати з легендарних шухляд написані ними твори. Шухляди українських письменників, за окремими винятками (Борис Антоненко-Давидович), були порожніми. Бо та свобода, яка височайше була дозволена в Москві, не була дозволена в Києві чи Львові. Лише шухляди тих, хто так і не пробився за совка зі своїми творами і не належав до Спілки письменників, були повними.

Великий дисидент Висоцький їздив собі по світах, харчувався з партійних розподільників, жив від пуза. Самі кагебісти й партійні бонзи ним захоплювалися. Це був їхній кумир, якого вони дозволили плебеям. Наші барди в той час могли збиратися лише по хатах і в дуже вузькому колі щось подібне співати.

А які країни відвідав Володимир Івасюк?

Не нам, блядям, звісно, про це говорити.

Вам начхати на те, що Булгаков зневажав українців. І в жодній країні, яка себе поважає, ніхто б не дозволив ставити пам’ятник чи відкривати музей своєму ворогові.

Але не нам, блядям, учити вас «родіну любіть».

Бо вона, очевидно, в нас різна.

Я ніколи Булгаковим не захоплювався з тієї простої причини, що мав значно ширші читацькі обрії, аніж ті, хто читали лише українською та російською. Я ж і такі, як я (Микола Рябчук, Олег Лишега, Грицько Чубай), читали ще й польською, чеською і словацькою, нам були відкриті модерні письменники всього світу. Ще заки окремі з них з’явилися російською, ми вже їх прочитали.

То що для мене Булгаков?

Колись Інна Богословська, яка має свою думку про все на світі, на шоу Шустера розповіла, що Україна перед світом може гордитися двома іменами: Булгаковим і Малевичем. Правда, з більшим успіхом можна було назвати Джозефа Конрада та Шмуеля Агнона (нобелівського лауреата), куди відоміших на Заході, ніж Булгаков, якого ніхто там не має за першорядного письменника. Причина та, що людина, начитана у світовій літературі, легко побачить усю вторинність роману «Майстер і Маргарита».

Чому француз має захоплюватися Булгаковим, якщо багато образів і сюжетних ходів той запозичив із роману П’єра Мак Орлана «Нічна Маргарита», виданого у Москві в 1927 р.? Головні герої тут професор Георг Фауст, що продав душу дияволу (таємничому Леону, який, звісна річ, накульгує) і завдяки цьому перетворився на молодика, та руда красуня Маргарита. Спаде на думку французові й роман Александра Дюма «Жозеф Бальзамо».

Американець, читаючи Булгакова, відразу згадає «Таємничого незнайомця» (1898) Марка Твена, особливо бал і спільні філософські ідеї. Німецькомовний читач помітить безліч ремінісценцій з роману Густава Майрінка «Ангел Західного вікна», а хтось іще начитаніший буде просто ошелешений дивовижними збігами з «Пригодами авантюриста Гуго фон Габеніхта» класика угорської літератури Мора Йокаї (1825-1904). Тут маємо і теологічні дискусії, схожі на ті, що велись на Патріарших, і версію про те, що Ісус був містифікатором, а справжнє його ім’я Йошуа Бен Ганоцрі, тут і бал у Сатани, і відрізані задля розваги голови, і зникаючі гроші, і жінка на кабані, і польоти відьом.

Одне слово, з Булгаковим проблема. Зрештою, як і з Пушкіним, якого французи не сприймають, вважаючи звичайним епігоном французької поезії. Чимало класичних віршів Пушкіна, у тому числі «Письмо Татьяны» – це переспіви з французької.

Але що нам заграниця? Наші дітки й так не будуть вивчати Еваріста Парні чи Андре Шеньє, яких переспівував Пушкін. Вони будуть вивчати вірші, де Анна Керн – ах! «мимолетное виденье», «гений чистой красоты», але ніколи не дізнаються про лист, в якому поет згадує мадам Керн, «которую с помощию Божьей я на днях поёб».

Бо не нам, блядям.